Доробки Перегуда Вікторія

Вікторія ПЕРЕГУДА

Портер-паб: Гучне завершення важкого дня

Рецензія

Портер паб, що на Спаській 13, не здивує вишуканим обслуговуванням, бюджетними цінами чи лояльністю до постійних клієнтів. Тут – як в суворому житті – важкі келихи пива, гучна музика і втомлені люди, що приходять поставити крапку у черговому божевільному дні.

Розташування. Знайти заклад вперше доволі складно. Хоча підсвічені афіші є, але вони не привертають увагу шукачів відпочинку: кольори темні, депресивні. Одноповерхова будівля по сусідству з необжитим газоном, тютюновим кіоском та звичайною малосімейкою помітна тим, хто йде до неї цілеспрямовано. Щоправда, таких відвідувачів за три роки існування Портер привабив багато.

Атмосфера. Увечері біля входу збираються курці, які не витримують диму всередині. На вулиці не тільки свіжіше, але й цікавіше спостерігати за іншими через величезне «акваріумне» вікно. За ним – заклопотані офіціанти у чорних светрах, що продираються крізь щільно розставлені столики, падають, посміхаються, котять алюмінієві бочки з пивом та намагаються почути замовлення, низько нахилившись до обличчя клієнтів. Самих клієнтів після восьмої вечора стає більше ніж стільців та свинячих стейків разом. Особливий ажіотаж здіймається у дні трансляцій футбольних матчів та о дев’ятій – коли починає грати жива музика. Вільного місця не мають навіть стіни і стеля, увішані постерами зірок, трубами, саксофонами, вініловими платівками та «печєньками» для пива. Складається враження, що сюди приходять не «послухати музику», а – вбитися нею, не «поговорити», а – потонути у розмовах, не «випити чи закурити цигарку», а – випити і викурити все, на що вистачить сили. Втім, це традиційно для закладів такого типу: загальна метушня, брак світла, місця і повітря, гучна музика, що намагається все це «перекричати» через деякий час створюють відчуття «розчинення» у натовпі. Буденні проблеми переходять на другий план. Для них просто не залишається місця.

Контингент. Очевидно, відпочинок у пабах підходить не всім. Тому у першу чергу Портер – це місце «неформалів» чи тих, хто має бажання ними стати на деякий час. «Неформальність» проявляється по-різному: чи то у вигляді гітари за плечима, чи то – довгим волоссям із шкіряною курткою, а часом зовсім просто – характерним погойдуванням головою у такт музиці. Атмосфера закладу миттєво налаштовує бути «брутальним», розкутим і закликає демонструвати свою оригінальність. Тому божевільні танці, крик, бійка за чергу замовити пісню в «музичному автоматі», змагання на швидкість випивання «метра пива» (5 літрів, залиті у метрову «колбу») – повсякденні явища для Портера. Загалом публіка доброзичлива і налаштована на спілкування, що приваблює « на вогник» і подільських пияк. Адміністрація закладу, здається, ними зовсім не займається допоки чіпляння до вивідувачів не переходить усі межі. Зустріч із таким «шукачем безкоштовного алкоголю» і компанії залишає неприємний осад на весь вечір.

Меню та цінова політика. Поїсти вдосталь і смачно тут можна. Вибір страв широкий: від легких сніданків до чималих «вечірніх» страв із м’яса чи риби. Основний акцент у складанні меню зроблений на тому, що піде із пивом та міцними алкогольними напоями, нестачі яких тут не відчувається. Початкова ціна такої закуски – від 25 грн (сухарики під сиром). Більш вишукані яловичі реберця у медовому соусі обійдуться у 119 грн. Не складно помітити, що більшість відвідувачів віддає перевагу трапезам у містах, більш скромних по фінансах. Напої, на щастя, тут продають за середньостатистичними київськими цінами: кава – від 12 грн, пиво – від 11 грн. До речі, є воно тут і власного виробництва – неміцне, більше схоже на літній квас, із веселою назвою «Дядя Вася». Гарні новини для володарів дисконтної картки: перша – ви щасливчики, адже ця міфічна картка може належати тільки тим міфічним клієнтам, чий рахунок перевищив 3000 грн за вечір, що є рідкістю з огляду на переважний контингент закладу. Друга – так, ви можете отримати знижку 10%.

Враження. Не зважаючи на, здавалося б, катастрофічні недоліки, Портер живий. Музиканти прагнуть виступати для його публіки, кількість цієї публіки постійно зростає, сніг випадає і тане – і все так з року у рік. Динаміка цього «мурашника» стала вже традиційною. Цікаво тільки, чи надовго? Адміністрація, складається враження, переконана в тому, що - вічно. Тільки життя підказує: «Так не буває».







Музей під закритим небом

Текст і фото Вікторії ПЕРЕГУДИ

Про Одеські катакомби не чув хіба лінивий, однак, потрапляють сюди далеко не всі. Вхід у підземелля відомий зазвичай спелеологам та мешканцям Холодної Балки – невеликого селища за 10 км від міста. Відсутність ажіотажу, звичного для цікавих місць, робить прогулянку підземними лабіринтами справжньою пригодою. Тут не побачиш випадкових туристів. Не знадобиться вам і прохідний квиток, а от зручний одяг, ліхтарик та досвідчений провідник обов’язково стануть у пригоді.

Складно сказати, що з’явилося раніше – Одеса чи ці її катакомби. Адже саме в цих печерах ще у 30х роках 19го століття почали видобувати вапняк, з якого згодом побудували місто. На цьому варто призупинити лекцію з історії, адже краще ніж самі катакомби її не розкаже ніхто. Як і в будь-якому музеї, тут не прийнято голосно розмовляти. З одного боку, щоб не спричинити раптового обвалу. З іншого – не дозволяє сама атмосфера. Замість людей тут говорять стіни.

Покоління печерних мешканців




Скельний живопис катакомб створювали кілька поколінь. Виявити роки походження малюнків дуже просто: достатньо посвітити на них ліхтарем. Найстаріші написи зроблені гірниками за допомогою червоної вохри або зеленої крейди. У воєнні часи, коли катакомби були сховищем партизанів, використовували деревне вугілля, графіт та крейду. Сучасні написи здебільшого зроблені вугіллям, яке має характерний блиск при освітленні.
Перші автори вже давно померли, залишивши нащадкам замальовки зі свого життя: гасові лампи, панораму Холодної Балки зразка минулого століття, радянську символіку та гасла, план видобутку вапняку на місяць, маленьких коней, яких використовували для транспортування каменю за розбудови Одеси.


Коней приводили у темряву змалку. За відсутності світла вони пристосовувались до підземної роботи, за відсутності простору – до скромних розмірів «коридорів». Окрім, малюнків цю сумну історію підтверджують конюшні, що можна знайти по тупиках.





















Якщо вірити розповідям спелеологів у 90х роках, коли будівництво та війни було завершено, катакомби привернули увагу сатаністів. Безлюдні печери стали ідеальним місцем для проведення ритуалів та жертвоприношень. Про це не напише жоден підручник, однак, достатньо одного разу побачити «капище» із черепом корови, щоб назавжди повірити у цю легенду.
















У наші часи в катакомбах не працюють і тварин не вбивають. Сюди приходять у пошуках тиші спелеологи та просто її любителі. У підземних лабіринтах довжиною понад 2,5 тисячі кілометрів, що сягають самого Чорного моря, розташовані бази туристичних клубів. Навіть за кілька годин підземної прогулянки можна натрапити на кілька з них: «Романтик», «Тaroz», «Palladium» та «Тернопіль». Зазвичай, ентузіасти проводять тут кілька днів або навіть тижнів. Блукають, малюють, грають в карти чи влаштовують квести на орієнтування. Малюнки «підземних жителів» двадцять першого століття більш філософські на відміну від «робітничого» та «воєнного» живопису. Сучасне печерне мистецтво часом іронічно, часом несподівано серйозно висвітлює теми шлюбу («Якщо у вас проблеми з дитиною, спитайте дружину, може, це не ваші проблеми»), кохання, сенсу життя («Я повернувся і не хочу більше терпіти. Я хочу жити і не знати, що таке пустота») та навіть юридичних питань («Ти хоч уявляєш, скільки коштує захист твоїх авторських прав?!»).




Підземні пам’ятки






Катакомби - найдивовижніший музей людських історій. Шар за шаром ти спускаєшся глибше і бачиш, як зовсім різні часи і різні люди досі співіснують поруч. Тут. Як заіржавіла друкарська машинка і комп’ютер, вбудований у скелю. Багато предметів історії дбайливо зібрані спелеологами у так звані «музеї». Тут можна побачити сокири, лопати, ліхтарі та залишки одягу. Таких музеїв декілька – свій на кожній «базі». Катакомби за своєю суттю – величезне місто, з вулицями, площами, сховищами і навіть місцями відпочинку. Під землею теж можна «вибратися на природу» - озера, ділянки затоплені дощовою водою. Питну воду можна набрати звідти або з колодязів, що залишились з гірничих часів.
























Вихід до сонця

Під землею втрачається відчуття часу, а разом із ним зникають буденні турботи. Абсолютна тиша очищує думки від зайвого. Сон стає глибшим і коротшим. Відсутність світла тренує відчуття простору та розвиває інтуїцію. Періодичний спуск у печери корисний і тим, хто має проблеми з уявою. З цієї темряви дуже важко повертатися, знаючи, що там, зверху, все щезне і знову почнеться заклопотане життя, де немає місця і часу шостим чуттям…







Автостоп в США помер

Репортаж Вікторії Перегуди

На Батьківщину хітч-хайкінгу!

Саме із такою мрією купувався квиток на літак Київ - Нью-Йорк. Як, напевно, кожен завзятий історик жадав би побачити події минулого на власні очі, ми з подругою як завзяті хітч-хайкери жадали перетнути автостопом американський континент, де народилася та сягнула масштабів субкультури традиція їздити на попутних машинах.

фото: Америка за 28 днів


Перші дороги


Летіли з думками про кольорові автобуси із щасливими та вільними людьми – дітьми квітів, а нас зустрів брудний метрополітен Нью-Йорку із стурбованими, квапливими, але щоправда – кольоровими людьми. Іранець – наш перший знайомий – помітив нас саме там, захоплених обговоренням туристичних маршрутів і одразу відрізав: «Не можна їздити автостопом. Це незаконно». Посміявшись, ми пішли своїм шляхом – купувати автодорожню мапу. Це нескладне завдання забрало два дні: здавалося, жодній людині на вулиці цього величезного мурашника не спадало на думку поїхати машиною за його межі. Нас не розуміли, пропонували мапу міста, метрополітену, план бібліотеки, схему Централ Парку. На другий день вирішили звернутися до поліції. Чаювання із копами обернулося вмовляннями «не робити дурниць», а мандрувати як прийнято у цивілізованому світі – машинами, літаками, автобусами. Втім, і стражів порядку розчарувала наша наполегливість. Врешті-решт нам допомогли знайти атлас та порадили автобус, що відвіз нас у містечко Форт Лі, розташоване неподалік від хайвею.



фото:
Іранець на прізвисько Бобо, Нью-Йорк







За годину блукання навколо жвавої дороги ми дійшли висновку, що Америка не пристосована для автостопу. На трасі стояти не можна, у містах треба користуватись громадським транспортом, заправки створені для автомобілістів та обслуговуючого персоналу і перебування інших людей на них – протизаконно. Хоча в цілому у США немає документу, що прямо би забороняв хітч-хайкінг.
Ми розташувалися на газоні поблизу виїзду із міста. Випромінюючи впевненість і оптимізм, підняли табличку «Детройт» та великий палець. Водії зацікавлено дивились, але ніхто не зупинявся. Нарешті ми привернули увагу – шерифа Форт Лі. За декілька хвилин нас оточили три машини копів.

фото:
Подруга Марина із легендарною табличкою



Розмова з поліцією

Готуючись до подорожі, я прочитала безліч звітів, тому знала, що в’язниця нам не загрожує. Найстрашніше, що могло статися – зустріч із «рятівниками». ПДля розмови із «рятівниками» я підготувала витяги із законів про користування автомобільними дорогами. Такий закон, традиційно для Америки, свій у кожному штаті. У Нью-Йорку, як і в більшості інших, прямої заборони автостопу немає. Така заборона існує тільки у Техасі. Обізнаність і впевненість знову справила враження, і копи запропонували підвезти нас до найближчої бензоколонки. Більше «люди у формі» нас не тривожили.оліція розцінює людей, що блукають без діла по дорогам, як тих, хто потрапив у халепу, і намагається їх врятувати. Вам можуть запропонувати соціальну допомогу: притулки, їжу і навіть білети додому. Звичайно, це суперечило нашим планам і, чесно кажучи, найбільше ми боялися бути відправленими назад на півдорозі.


Географія «автостопного клімату»


«Коли з’являються люди, нездатні жити, як всі – безумці, невдоволені, екстремісти – вони прямують до кордону. Ось так народжувалась Америка. Усі бунтарі Європи вирушили за кордон, з чого утворилися 13 колоній. Потім найнепосидючі рушили далі, на південь. Тому врешті-решті усі божевільні опинились у Каліфорнії» (к/ф «Траса 60»)
Звичайно, це не наукове, а тільки життєве спостереження: простота та свобода американців збільшується чимдалі вглиб континенту – від «ділового» Атлантичного узбережжя. Відповідно і автостоп там стає простішим. Усе більше людей принаймні про нього чули. Дальнобійник Стів розповів нам, що за рік на дорозі йому зустрічаються максимум 2-3 людини. Зазвичай він попутчиків не бере: «Зараз вже не ті часи. Те, за чим ви приїхали вже не існує. Вам потрібно було жити у 60-ті».
фото:
Стів: «Автостоп у США зник у 60-ті. Ви запізнилися»




Спільнота «тракерів»

У нас – «дальнобійник», в Америці – «тракер» (від англ. Truck«вантажівка»). Потрапити у кабіну траку для хіч-хайкера – велика вдача. Дальнобійники теж мандрівники і чиненайбільші романтики, що обрали рух замість сірого статичного життя. Як правило, тракером не стають випадково. Це закладено генетично: ми зустрічали водіїв, що мають по чотири покоління тракерів у родинному древі, а це вже – справжня династія. Три тижні в дорозі, вихідні вдома. Такий графік під силу не кожному. У таких умовах навіть складно мати дім. Тому часто можна побачити, як «дім» тракера мандрує разом з ним: у кабіні окрім звичайних двомісного ліжка, холодильника, телевізора та ноутбука, можна побачити жінку, дітей і навіть домашніх тварин.


Проте не всім так поталанило. Ерік дружини вже не має давно, єдина його супутниця – собака Дейзі. Ерік має дім у Флориді, але рідко туди доїжджає. Своє щастя він знаходить у казино. Нам пощастило туди потрапити за компанію. Спочатку, ми не зрозуміли, що відбувається. Дожувавши тютюн, Єрік зупинився на заправці, купив всім по гамбургеру, віддав ключі від траку і зник. Ми поспішали в Індіанаполіс, тож шалена думка – поїхати, не дочекавшись, таки промайнула. За годину Ерік повернувся – в новому чистому одязі, поголений і трохи схвильований. «Ми йдемо у казино! Сьогодні мій щасливий день,» - заявив він. Я відмовлялася вірити почутому. Ця фраза була такою знайомою з американських фільмів, кінець яких був зазвичай один – «гравець» стоїть побитий на дорозі із спустошеними карманами. Я зробила спробу зупинити Еріка, але він вже викликав лімузин: «Гулять так гулять!»

фото: Дейзі – єдина супутниця Еріка


На лімузинах до казино підвозять безкоштовно. У штатах азартні заклади заборонені в населених пунктах. Вони розташовані окремими острівками, зазвичай, в індійських резерваціях, тож до них доволі незручно добиратися без машини. На своєму траку Ерік, вочевидь, їхати посоромився. У казино виграли всі. Я – 71 долар, Ерік – 158. І з полегшенням ми поїхали далі, але на відміну
від нас водій нікуди не поспішав, ми були його єдиними співрозмовниками за довгий час, тож він намагався його подовжити. Загалом ми провели у його машині добу. Зараз, обертаючись назад, я про це не шкодую. Інакше, я б ніколи не дізналася про «трагедію» американських тракерів-одинаків.


фото:
Казино – найбільша пристрасть одинокого дальнобійника


Особливо сумною та показовою стала для мене історія нашого співвітчизника – українця Сергія. Він теж американський «тракер». Вже восьмий рік. Опинився тут, втікаючи від переслідувань конкурентів по бізнесу ще у 90х. Вдома залишилась дружина та дочка Олена. У Сергія з собою завжди ноутбук, щоб бути на зв’язку із рідними: «Мабуть, найголовніше, чим я пишаюся, це те, що через стільки років моя донька досі вважає мене найкращим другом і ділиться тим, що не може сказати навіть матері». Вони спілкуються у ВКонтакті щодня. До зустрічі з донькою залишилося два роки – через стільки він зможе отримати статус громадянина США та забрати доньку до себе.

фото:
Український «тракер» Сергій підробляє графік відпрацьованих годин, щоб робити ще більше



Подорожі у вантажівках не тільки пізнавальні, але й продуктивні. Зазвичай, кожна машина обладнана рацією, тож існує вірогідність, що водії вас передаватимуть один одному, перевіривши власника наступної фури заздалегідь. Якщо є така потреба, можна навіть перетнути континент, жодного разу не виходячи на дорогу з підняти пальцем. Однак, ми були не на перегонах, тож іноді доводилось прощатися навіть із такими гостинними дальнобійниками.


Менталітет

Хоча американці – це складна суміш різних менталітетів, перебування їх в одному просторі створило свій власний, суто американський. У дорозі ви можете зустріти і бізнесмена, і зірку, і звичайного фермера. У кожного буде неповторний акцент і різне походження. Однак, деякі риси будуть характерні для кожного американця. Фанатична любов до Америки в них поєднується із повагою та щирою зацікавленістю іншими країнами. Вихідці з них – хтось на кшталт прибульців, тому американці (особливо з невеличких міст) хапаються за кожну можливість поспілкуватись з іноземцями.
Прихильність американця дуже просто викликати, маючи надзвичайну мрію. Нашою була – об’їхати навколо американського континенту за місяць і без грошей. Безумовно, ми привертали увагу і викликали симпатію автоматично, чим безсоромно користувались.


фото:

Аарон готує на вечерю буріто з дикого оленя

(Репід Сіті, Південна Дакота)

Так, у Техасі (де автостоп заборонений законом) нас підібрала машина із трьома далласькими професорами. До того часу ми вже проїхали від Сходу на Захід, послухали гуркіт Ніагари, заночували у притулку для бездомних, поїли буріто із дикого оленя у Південній Дакоті, втекли від масонів у Солт Лейк Сіті (Юта), побували у психіатричній лікарні, де знімали знаменитий «Політ над гніздом зозулі» (Сейлем, Орегон), пройшли 10 кілометрів уздовж затоки Сан-Франциско, втекли від поліції Малібу на мотоциклах зі швидкістю 135 міль на годину та прокинулись під надписом «Голівуд» на лавочці однієї холодної Каліфорнійської ночі. Для пересічних професорів, що пересуваються літаками та автівками з конференції на конференцію, ми були справжньою знахідкою, а коли вони дізнались про нашу освіту, то дали ще по 200 доларів кожній «на щастя».


фото: Тихий океан, Каліфорнія





Техніка безпеки

У придорожньому мотелі поблизу Сан-Франциско ми опинилися вкрай втомленими. У номері був телевізор, де з вечірніх новин ми почули, що автостоп таки є екстремальним хобі. «Двоє дівчат-американок нещодавно зникли. Друзі кажуть, що вони збиралися у Мексику на попутках» - розповідала ведуча. Ми мовчки подякували людям, яких ми зустрічали, за легку дорогу і спробували заснути.
У кожного автостопщика є своя «філософія успіху». Хтось вірить у силу позитивного мислення, проте без здорового глузду цього замало аби вижити. Багато корисних порад ми отримали тут, в Америці, і про них варто знати.

Тактика поведінки на дорозі

  1. Водій обирає вас, але і ви обираєте водія. Не сідайте у машину, якщо відчуваєте небезпеку. Вона не остання.
  2. Не подорожуйте вночі.
  3. Продемонструйте водію, що ви не одинокі на цьому континенті. Зателефонуйте друзям і голосно повідомте, що вас підвозить гарна людина і ви скоро приїдете. Також можна делікатно розказати про самого водія та ваш маршрут. Американці кажуть, що такий прийом дуже дієвий, адже водій буде знати, що про вас хтось піклується і буде шукати, якщо ви не приїде вчасно. Навіть відключений телефон за місцем знаходження відшукати дуже легко. Американці занадто бояться законів, щоб їх порушувати.
  4. Намагайтеся записувати номера машин, в які сідаєте, і відправляти їх смс-кою знайомим.
  5. Уникайте емоційних розмов: про секс, політику чи релігію.
  6. Не провокуйте водія (якщо ви – жінка) зовнішнім виглядом.
  7. Піклуйтеся про безпечне місце зупинки авто. Не створюйте аварійних ситуацій на дорозі.


Часи кольорових автобусів



Протягом 28-ми днів ми зустріли лише одного американського хітч-хайкера. Він спав з нами на одній заправці, а зранку читав щось про устрій Всесвіту. Казав, що половину кожного року проводить у мандрах рідною Америкою. Інших хітч-хайкерів зустрічає рідко, частіше – на заході країни. За часами хіпі не сумує, адже «те, що стає масовим, втрачає свою красу».
Наш безіменний «брат по духу», як і решта американців, запевнив – автостоп у США більше не існує. З цим важко не погодитись, якщо згадувати, що «трава колись була зеленішою», однак ми якимось чином проїхали ці 7000 км…





Comments

Стельмах Ірина
Nov 17, 2011

Тим, кому є що розказати, просто необхідно!!! багато писати (звісно, якщо ти не захочеш зберегти усі ці історії для внуків:) Дуже подобаються твої "промальовані" тексти.

/groups/20111/search/index.rss?tag=hotlist/groups/20111/search/?tag=hotWhat’s HotHotListHot!?tag=hot0/groups/20111/sidebar/HotListNo items tagged with hot.hot/groups/20111/search/index.rss?sort=modifiedDate&kind=all&sortDirection=reverse&excludePages=wiki/welcomelist/groups/20111/search/?sort=modifiedDate&kind=all&sortDirection=reverse&excludePages=wiki/welcomeRecent ChangesRecentChangesListUpdates?sort=modifiedDate&kind=all&sortDirection=reverse&excludePages=wiki/welcome0/groups/20111/sidebar/RecentChangesListmodifiedDateallRecent ChangesRecentChangesListUpdateswiki/welcomeNo recent changes.reverse5search