Tags

    Доробки Чорнокондратенко Маргарита

    НЕПОВНОЛІТНІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНИЙ?!

    - Акуратніше, дорогенька! Доштвовхаєшся зараз! - гонорово звертається до мене білявка. Вона продовжує невдоволено кричати щось мені на вухо, але її голос губиться під звуками треку у стилі R’n’B (популярний танцювальний стиль – Ред.).Протягом останніх 15 хвилин дівчина не просто заважає танцювати – вона вже перетнула межу мого особистого простору і от-от норовить поцілити в око нарощеним нігтиком.

    Сайт цього нічного клубу вихваляється, що одночасно у ньому можуть перебувати близько 1000 людей. А от одночасно танцювати можуть, напевно, у п’ять разів менше відвідувачів. Ті, хто чемні, топчуться на одному місці, акуратно тримаючи руки по швах, сміливіші – роблять маленькі кроки навколо своєї осі, а зовсім нахабні – наступають тобі на ноги і вилазять на голову.

    - Заради відпочинку ніколи б не пішов до клубу. Краще вже вдома на дивані книжку почитати, - каже Артур Савастєєв, співзасновник агентства вечірок. Очі у молодого хлопця – трохи почервонілі від недосипу та роботи у нічний час.

    - Я думала, ти отримуєш задоволення від тусовок?!

    - Від них я отримую прибуток. Вже 6 років це моя основна робота: я ходжу до клубів лише як організатор або щоб подивитись на конкурентів, - стомлено розповідає Артур, який може похвалитись співпрацею з найдорожчими нічними закладами Києва.

    Сьогодні ж на касі клабери не шкодують грошей на вхід: 200 гривень – для чоловіків, 50 гривень – для жінок. Охоронці ледь встигають перевіряти дамські сумочки. Схоже, дівчата організували тут прихований конкурс краси і змагаються між собою. Вони сумлінно дотримуються неписаних правил клубного дрес-коду: розкішна сукня (бажано довга), високі підбори і яскравий макіяж. Лише танцівниці мляво рухаються на сцені у невагомих бікіні з купою стразів, блискіток і каміння. Для них діє інше правило: чим менше одягу – тим краще.

    - Активніше-активніше! Ваші ноги повинні гудіти від утоми, а голова – від алкоголю, - з ентузіазмом закликає ведучий, виконуючи дивний танець лише вказівним пальцем однієї руки.

    - Безалкогольний мохіто, апельсиновий сік і три Б-52, - доводиться іти на барну стійку, оскільки танцювати стає неможливо. Бармен, задоволений своєю майстерністю у розливанні напоїв, усміхнено простягає чек на кругленьку суму. Роботи у нього вистачає: замовлення із назвами коктейлів постійно вигукують з різних боків.

    - Артуре, чому ніхто не перевіряє вік у бажаючих випити? – я показую на дівчат, які цілком можуть виявитись школярками, якщо з їх обличчя змити увесь грим. В Америці, наприклад, охорона, перевіряючи документи на вході, неповнолітнім ставить чорні хрести на обох руках.

    - Тут немає вікового контролю. Велика конкуренція і боротьба за відвідувачів змушують заклади нехтувати правилами, як наприклад, забороною продажу алкоголю особам до 18 років. Тому я більше не працюю із цим клубом.

    - А які ще можуть бути причини для припинення співпраці?

    - Зазвичай із власниками ми домовляємось про умови роботи. Я не хочу, щоб на мої вечірки за vip-картками пропускали пузатих дядечків, якщо було визначено вік аудиторії від 18 до 28 років, або потайки збільшували суму депозиту при замовленні столика, - суворий тон Артура підказує, що неприємних історій у нього було багато. – У розважальному бізнесі кожен хоче тебе надурити!

    Ді-джей вдало мікшує найпопулярніші треки цього сезону і заводить публіку з півоберта. Більше простору – і центральна сцена могла б стати раєм для танцювальних фанатів. Дівчата і парочки активно роблять па, викрутаси руками-ногами та рухають стегнами. Чоловіки ж сидять на барі, попиваючи віскі з колою. Найбільш досвідчені з них займають «стратегічні» позиції на сходах й у вузьких проходах: звідси краще стежити за появою нових красунь.

    - Як думаєш, всі ці люди прийшли сюди лише заради танців? – недовірливо запитую в Артура. Клуби давно мають репутацію закладів для нетривалих знайомств без зобов’язань та пошуку привабливої супутниці чи багатого спонсора.

    - Молодь хоче потусуватись з друзями, відчути атмосферу безтурботності і вседозволеності, яка панує на вечірці. У кожного в житті має бути такий період, головне – щоб він не затягнувся років до 30, - сміється профі клубного бізнесу.

    Між тим, контингент клубу важко асоціюється зі словом «молодь»: тут і солідні пари, які займають зарезервовані столики у тихих закутках, та чоловічі компанії, де середній вік складає не менше 35 років.

    - Ці теж вирішили потанцювати у суботній вечір? – киваю на двох засмаглих чоловіків, які постійно викрикують компліменти на адресу дівчат: muy bella, guapa, hermosura (у перекл. з ісп. «красуня» - Ред.).

    - Це ж іноземці! Вони хочуть розважитись та відпочити. Їм простіше знайти нічний клуб, аніж будинок розпусти у незнайомому місті, - Артур каже так, наче це нормальне явище для України. – Така вже в нас репутація закордоном!

    01.00 ночі – найгарячіша година у клубі: «свіжа кров» прибуває щохвилини. З усіх дівчат, удостоєних уваги іспанців, знаходиться одна, яка ламаною англійською мовою намагається зав’язати розмову.

    - От бачиш, кожен уполював свою здобич, - Артур наперед знав сценарій цього популярного сюжету і лише чекав доказів. – Деякі клуби активно співпрацюють з модельними агентствами, які присилають своїх дівчат. Вони повинні витягнути з чоловіків побільше грошей на барі.

    Наша розмова переривається телефонним дзвінком. Артур діловито роздає вказівки щодо організації концерту Каті Самбуки, скандальної порно зірки і співачки. Іспанці вже у супроводі двох дівчат проходять за столик, де частують нових знайомих різнокольоровими коктейлями.

    - Щоб ніяких там дітей, і у кожного, хто купує запрошення, перевіряти паспорт. Студентський не підходить! – Артур чітко дає зрозуміти співрозмовнику, що його інструкції краще не порушувати, і відключається.

    - Такі інциденти, як ескорт, пікап, п’яні бійки на вечірках, не псують твою організаторську репутацію?

    - Я ретельно підбираю публіку для своїх вечірок за принципом just for friends (у перекл. з англ. «лише для друзів» - Ред.). Так знижується ризик неприємних ситуацій. Якщо хтось напився чи встряв у бійку, це псує його репутацію, але не мою, - Артур справляє враження людини, яка з’їла не одну собаку у цьому бізнесі. – А якщо чесно, моя тобі щира порада – не ходи до нічних клубів – це порожня витрата часу!

    Голова гудить від високих звукових частот, а не від алкоголю, як пророкував ведучий, димова завіса виїдає очі. У гардеробі вишикувалась черга, щоб здати верхній одяг. Мій звільнений номерок одразу переходить в інші руки.

    - Бабоньки, за мною! – новенькі дівчата поправляють зачіски біля дзеркала і плавною ходою піднімаються сходами на звуки клубного хіта.

    Маргарита Чорнокондратенко, Могилянська школа журналістики


    ***


    Музикант Даніель Байльшмідт: «Життя без музики – не життя»

    Іоганн Себастьян Бах мав цікаву, як для композитора, звичку присвячувати комусь свої твори. У пізньому періоді творчості він підписував композиції фразою: «Для тих, хто розуміє і цінує музику». Послухати орган та ще й у виконанні відомого музиканта Даніеля Байльшмідта з Лейпцига – нагода рідкісна. Окрім мене, цим шансом скористалась майже сотня людей. Напевно, у більшості така цифра не асоціюється із аншлагом і шаленою популярністю. Хоча все залежить від того, яке приміщення ми маємо на увазі та із чим порівнюємо.


    На концерті у Євангелічно-Лютеранській церкві Святої Катерини важко знайти вільне місце. Тому я піднімаюсь на другий поверх. У соборі панує атмосфера стриманості і простоти: тут – лише ряди лав, підмостки для промов і дерев’яний хрест із розп’ятим Ісусом. Скромний інтер’єр компенсує величний орган, що знаходиться під стелею.

    Поряд зі мною присідає молодий хлопець у навушниках. З плеєра лунає щось незнайоме і не схоже на сучасну музику.

    - Навіть не намагайся вгадати. Це етюди Шопена, - хлопчина посміхається, помітивши мої марні спроби налаштуватись на його хвилю.

    - Ти з консерваторії? – єдине логічне пояснення, яке я можу знайти.

    - Майже вгадала. Я навчаюсь у музичній десятирічці (Київська десятирічна спеціалізована музична школа імені М.Лисенка – Ред.). Мені того Шопена треба грати на заліку в кінці чверті, от і репетирую віртуально.

    Роздивляюсь навкруги і помічаю дівчат, які прилаштували поряд громіздкий предмет – за формою чохла нагадує віолончель. От вони точно піднялись на вулицю Лютеранську з консерваторії, що знаходиться на Городецького.

    Музика вривається до зали раптово – таке враження, що з нікуди. На церковних концертах не буває традиційного представлення музикантів, тут не прийнято аплодувати. Чуєш лише звучання органу і тихеньке шелестіння нот або настроювання інструменту у перервах між композиціями. На лавах першого поверху слухачі сидять спиною до органу. Тому вони навіть не бачать виконавця.

    - Мені не потрібно справляти враження на людей, дивувати їх своїм зовнішнім виглядом, - скромно каже Даніель після концерту. А між іншим, жінкам було б на що подивитись: блакитноокий блондин у стильному піджаку і з шаликом у клітинку. - Значення має лише мистецтво. І це мені подобається найбільше в органній музиці, - Даніель говорить тихо і спокійно. Голос – такий же медитативний, як і музика у його виконанні.

    Під час концерту організм непомітно відключається. Очі – відкриті, але вже нічого не бачать. З органів чуття працює лише слух, раніше невідома музика наповнює зсередини. Кожен сприймає її по-своєму: дехто мимоволі диригує, чиїсь ноги відбивають такт, а хтось молиться, обперши голову на зціплені руки.

    - Я не проти, якщо на моїх концертах люди спатимуть, - із повною серйозністю говорить Даніель. – Орган і церковна атмосфера дозволяють поринути у світ емоцій і мрій.

    - У Вас є образ ідеального слухача? – запитую я, очікуючи почути такі якості, як добропорядність, інтелігентність, освіченість.

    - Ніколи не знаєш, хто прийде на концерт. Це може бути волоцюга, який просто хоче зігрітись, або ж професор музики.

    Я провокую Даніеля і кажу, що подібні концерти відвідують переважно музиканти або люди зі сфери мистецтва. Схоже, його це не дивує і не засмучує. Аналогічною є ситуація у Німеччині.

    - Знаєте, вчора на моєму концерті у Будинку органної музики було багато людей. Не думаю, що всі вони знаються на музиці. – Вуста музиканта розтягуються у лагідній посмішці. Він хвалиться, як маленький хлопчик подарував йому квіти. – Єдине, що я б не хотів, аби люди аналізували музику і мою майстерність.

    У концертній паузі, поки музикант змінює регістри органу, хтось один боязливо починає плескати у долоні. Аудиторія не просто підтримує – всі здіймаються на ноги і аплодують стоячи. Зазвичай так реагують у кінці. Нарешті Даніель показується слухачам, і підтримка стає ще гучнішою. Музикант протягом концерту кілька разів зриває шквали оплесків: канони поведінки у церкві не стримують шанувальників у вияві їх емоцій.

    Орган – інструмент дуже екзотичний і непростий в опануванні. Якщо звичайне фортепіано має одну клавіатуру з 88 клавіш, то орган може мати до семи ручних клавіатур: по 72 клавіші – кожна. Педалей для ніг у музичному інструменті не дві, а на тридцять більше. Здається, що в органі – незліченна кількість маленьких і великих гвинтиків. Функції кожного Даніель знає напам’ять, бо від цього залежить якість звучання.

    Як для музиканта, він пізно почав займатись на фортепіано – у 13 років. Сьогодні Даніель віртуозно перебирає клавіші органу. Емоції, що читаються у його обличчі й тілі, змінюються зі спокійної грації на бурхливу експресію.

    - Через орган мені пророкували погане майбутнє, - сміється Даніель. – Повірте, зараз цей вид мистецтва розвивається і стає дедалі популярнішим.

    Із цим неможливо не погодитись: попит на класичну музику підтверджується кількістю людей, які прийшли на концерт.

    - Думаю, все ж німці більше цінують академічну музику, порівняно з українцями, - таким є моє суб’єктивне враження. Воно доповнюється тим фактом, що відомі композитори Бах, Бетховен, Вагнер народились і творили у Німеччині.

    - Не завжди на рідній землі мене приймали так, як в Україні. Я тут вперше, але думаю, що не в останнє.

    - Але ж музика, як професія, повинна приносити не лише моральне задоволення, а й прибуток. Чи не так? – доволі незручне запитання, яке, як виявилось, музикантові ставлять часто.

    - Якщо ти вже вирішив пов’язати життя із музикою і любиш цю справу, то не маєш права собі зраджувати. А купу грошей отримують тільки супер-зірки.

    У свої 33 роки Даніель не плекає рожевих мрій та ілюзій на рахунок життя музиканта. Він на власному досвіді відчув неприємні наслідки вибору: маленькі гонорари, виснажливі гастролі далеко від сім’ї. Але коли він говорить про музику, у його голосі немає розчарування.

    - Складнощі змушують мене розвиватись, винаходити щось нове, - захоплено ділиться музикант.

    Здається, орган давно став його невід’ємною і незамінною частиною тіла, як серце чи легені. Сяючі очі Даніеля під час розмови про музику говорять, що він ніколи не змінить професію на щось більш прибуткове і перспективне. Сьогодні на нього вже чекає святковий стіл і вечеря, приготовані шанувальниками.

    А я опитала тих, хто лишився після концерту, чи не є вони музикантами. Виявила лише двох-трьох осіб, які працюють у мистецькій сфері. Серед решти знайшлись бухгалтер, юрист, медик та інженер. Цих різних за поглядами, інтересами, соціальним статусом людей поєднує любов до музики.

    Маргарита Чорнокондратенко, Могилянська школа журналістики


    ***

    Голубина історія кохання

    На сцені Київського академічного молодого театру – трагікомедія «Голубка» про вічні людські цінності і дилеми: всепоглинаюче кохання і вируючу пристрасть, щирість і удаване захоплення, відданість і блюзнірство, безмежну довіру і зраду, невинність і моральне падіння, тихе сімейне щастя і славу, яка все руйнує. Із цією п’єсою режисер Андрій Бакіров вперше працює на театральній сцені Києва. До цього його вистави могли бачити глядачі з Чернігова, Донецька і Севастополя. Новою постановкою Бакіров не розчарує театралів-киян: щоразу вона збирає повну залу шанувальників драми абсурду і парадоксу.

    В оригіналі п’єса французького драматурга Жана Ануя носить назву «Коломба» - імя головної героїні, що в перекладі означає голубка. Голубина любов, вірність, чистота і непорочність – цими метафоричними образами пронизана вся вистава. Закохані ластяться один до одного, як птахи у гнізді, ніжно воркочуть і цвірінчать про любов, схрещують долоні у вигляді крил і здіймаються високо у небо в моменти щастя.

    Оригінальність п’єси і постановки – у тому, що історія розгортається у театрі: за лаштунками, у гримерних, на репетиціях і на сцені. Глядач спостерігає за театральною кухнею, дізнається про її тонкощі: краса і велич акторів перетворюються на маски і фальш у реальному житті, поклоніння улюбленцям виявляється лицемірством і підлабузництвом, фурор і популярність стають найбільшою карою і тягарем для фаворитів публіки.

    Всі події відбуваються у Парижі кінця 19 ст. На цей період припадає розквіт театрального мистецтва. Молоденькі дівчата схиблені на мріях про кар’єру прими. Інтелігенція не пропускає вечірніх вистав, що стає щоденним ритуалом. Театр перетворюється на культ, а улюбленці аудиторії – на кумирів, які купаються у щедрих оваціях і розкішних дарунках. Чоловіки домагаються уваги актрис-красунь, перевершуючи один одного у подвигах, а потім люто ненавидять і мстяться своїм обраницям, які віддали перевагу іншим.

    Головний герой Жульєн покидає на три роки кохану Голубку-Коломбу та маленького сина заради патріотичного обовязку – служіння Франції. Під своє крило дівчину забирає мати Жульєна, Александра – театральна богиня, примхлива і вітряна кокетка, завойовниця чоловічих сердець і «наша люба Мадам», як величають її лакеї і представники мистецької богеми.

    Фанатична любов чоловіка і шлюб, побудований на його ідеалах та кришталево чистих моральних принципах, стають полоном для Коломби. «Я завжди намагалась бути такою, як ти хочеш», - Голубка живе у простенькій клітці з іржавими прутами, але щільним замком. Поряд із Жульєном Коломба – безвольна і безлика, у неї немає власної думки, інтересів, уподобань, знайомих, не кажучи вже про вільний час і розваги. Вона розриває шлюбні кайдани заради іншого рабства – світу театральних софітів, підробок і подвійних ігор. З чистої і незаплямованої дівчини Коломба перетворюється на молоду копію хижачки, мадам Александри.

    У виставі глядач не є стороннім спостерігачем: кожен у залі виконує роль безсловесного героя постановки. Учасниками дійства стають навіть монтажники декорацій. Змінюючи сценічні лаштунки, вони грають жестами, мімікою, поглядами. Режисер Андрій Бакіров зберіг у п’єсі найменші другорядні ролі: манікюрника і перукаря. Вони підкреслюють улесливість, манірність і штучність театрального світу.

    Над створенням декорацій працював художник-постановник Олексій Гавриш. Виконані у стилі бароко двері на колесах, які легко пересуваються, формують репетиційну залу, театральні коридори, гримерну, фойє. Завдяки камерній обстановці Молодого театру і декораціям глядач, наче крізь шпаринку, піддивляється за особистими драмами героїв: чоловіка і дружини, сина і матері, двох братів. Найбільший конфлікт – це боротьба кохання зі спокусою, розпустою та бажанням задоволення і розкоші.

    Нехай змалювання ціннісних протистоянь і персональних трагедій не є новим, проте кожен знайде для себе знайомого героя або життєву сцену: другу половину, яка зрадила, оточуючих, які посміхаються в обличчя і поливають брудом за спиною, близьку людину, яка відвертається у найтяжчий момент, заздрісників й інтриганів.

    Ті, хто звик до комедій та щасливих закінчень, будуть розчаровані. Режисер чітко дотримався стилю авангардної драматургії Жана Ануя: гостра сатира, змалювання цинічного і приземленого зовнішнього світу, напружений сюжет, бурхливі зміни у характерах героїв і кульмінація. За класикою жанру Жульєн закінчує життя самогубством, не витримавши духовного краху коханої жінки.

    Довершеною виставу робить талановита і переконлива гра акторів. «Голубка» має два склади, в одному з яких роль мадам Александри виконує народна артистка України Тамара Яценко. Її творчим бенефісом вважається участь саме у цій постановці. Роль Голубки виконують Ліліана Ребрик, відома багатьом як телеведуча, і Валерія Ходос, молода випускниця Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого.

    Маргарита Чорнокондратенко, Могилянська школа журналістики

    ***

    Українці ставлять шах і мат!

    Сьогодні змагання чорного і білого королівства на шаховому полі бою – не просто геніальна гра, а й інтелектуальний вид спорту, що має своїх чемпіонів і фанатів у всьому світі. Протягом останнього десятиріччя українські шахісти захопили лідерські позиції і впевнено їх утримують на міжнародній шаховій арені. У 2010 році чоловіча збірна України на чолі із найсильнішими гравцями Василем Іванчуком і Русланом Пономарьовим посіла 1 місце на шаховій олімпіаді у Ханти-Мансійську.

    Майже всі великі гросмейстери починали грати у віці від 4 до 6 років. Українські шахісти не є винятком. Захоплюючись цим видом спорту з дитинства, перші переможні зірки вони запалюють у 10-15 років на змаганнях серед юніорів. На честь молодих і талановитих дітей-шахістів гімн України лунає на регіональних і міжнародних чемпіонатах.

    Українські королі та королеви шахівниці

    2002 р. – Руслан Пономарьов перший в історії України чемпіон світу.2002 р. – Руслан Пономарьов перший в історії України чемпіон світу.

    Джерело: Фотогалерея Федерації шахів України.


    Шаховий вундеркінд, Руслан Пономарьов, вперше гучно заявив про себе в 11 років, отримавши звання чемпіона Європи у категорії «до 12». Він перевершив усі сподівання батьків та тренера й вразив світ гострим розумом, холоднокровною логікою і пам’яттю. Вже через рік хлопець обіграв доросліших колег у номінації «до 18» і став новим чемпіоном Європи у старшій юніорській групі.

    Після регіональних досягнень юний українець піднявся вище драбиною шахової майстерності: цього разу він виборов звання чемпіона світу у групі «до 18». Завдяки наполегливій праці і численним здобуткам у 14 років Руслан Пономарьов став наймолодшим гросмейстером. Через кілька років його рекорд побив кримчанин Сергій Карякін, який завоював гросмейстерський розряд у 12 років.

    Після такого титулу вершиною успіху для Пономарьова могло бути лише звання чемпіона світу ФІДЕ. У шаховій спільноті панувала думка, що чемпіонами стають вже досвідчені чоловіки-гросмейстери, а не молоді юнаки. Першим цей стереотип розвінчав латвієць Михайло Таль, який здобув світову перемогу у 23 роки, а згодом – росіянин Гаррі Каспаров, «покращивши» результат на один рік. Українець Руслан Пономарьов поставив новий рекорд: у 18-річному віці він став наймолодшим володарем чемпіонського кубку ФІДЕ.

    У ТОП-10 рейтингу за листопад 2011 року Міжнародної шахової федерації (ФІДЕ) Україну представляє гросмейстер Василь Іванчук (6 місце). Колишній українець, а нині громадянин Російської Федерації Сергій Карякін займає 8-му позицію. Ще семеро визнаних українських шахістів, серед яких і Руслан Пономарьов, входять у ТОП-100 за версією ФІДЕ.

    Жінки не поступаються у вправності і таланті колегам-чоловікам. До рейтингу ФІДЕ ТОП-100 провідних шахісток світу входять шестеро українок, серед яких – Катерина Лагно (5-та позиція), Анна Ушеніна і Марія Музичук.


    2003 р. – 13-річна Катерина Лагно очолила рейтинг найсильніших дівчат-шахісток світу.

    Джерело: Фотогалерея Федерації шахів України.

    Геніальна Катерина Лагно є шаховою рекордсвумен: у 12 років вона виконала норматив гросмейстера для жінок і виявилась наймолодшою власницею цього розряду. У регіональних і міжнародних «двобоях чорних і білих» дівчина мат за матом удосконалювала свою майстерність. У 21 рік Катерина може похвалитись багатьма нагородами: чемпіонка світу у категоріях «до 10» і «до 14», дворазова чемпіонка Європи, чемпіонка світу з бліцу (швидкі шахи – Ред.) серед жінок – і це лише деякі з її досягнень. Вона віддана своїй справі і завжди говорить, що шахи залишаться її основною професією на все життя.

    Українські шахові принци і принцеси

    За останні роки шаховий спорт в Україні став популярнішим і відчутно помолодшав. Визнані в усьому світі українські гросмейстери мають гідну заміну – покоління шахових геніїв-дітей.


    14 травня 2011 р. – Юлія Осьмак – дитина року.

    Джерело: Фотогалерея Федерації шахів України.

    http://www.youtube.com/watch?v=t3nwEbiRvtM

    Джерело: Радіо «Свобода»


    Юна киянка Юлія Осьмак впевнено ставить мати суперникам – не менш талановитим одноліткам-шахістам з різних країн. Минулого року авторитет України на шаховій арені піднявся ще на одну позначку завдяки досягненням дівчинки: вона стала чемпіонкою світу у групі «до 12».

    Маленька Юля почала грати у шахи раніше, аніж навчилась писати і читати: у 3 роки її першим вчителем і супротивником був дідусь. Згодом керівництво над дівчинкою узяв тренер Леонід Бородін, який і досі працює над покращенням її рівня. Двогодинні заняття з шахів є обов’язковими у щоденному графіку школярки. Розумове вдосконалення, вміння будувати стратегію і передбачати дії конкурентів принесли Юлії перші місця на змаганнях в Україні, Європі, і нарешті, у світі. За останні 5 років у її доробку назбиралось близько десяти нагород. Останньою перемогою 12-річної дівчинки стала Всеукраїнська премія «Диво-дитина» у номінації «Найрозумніший».

    Наприкінці листопада цього року Юлія має шанс підтвердити і зберегти за собою чемпіонський титул на міжнародному турнірі у Ріо-де-Жанейро. Проте скористатись цією нагодою дівчинці навряд чи вдасться. Тягар фінансування лягає на плечі батьків Юлі, які не можуть собі дозволити дорогий переліт і проживання протягом чемпіонату. «Коли немає хорошої державної програми, то одній людині важко чогось добитися. Має бути якась державна підтримка, якої в Україні бракує», - каже мама Юлії, Ольга Осьмак, в інтерв’ю Інтернет-виданню «Українське слово».


    2011 р. – Ілля Нижник – поточний наймолодший гросмейстер світу.

    Джерело: УНІАН


    14-річного вінничанина Іллю Нижника, колегу Юлії, називають одним з найперспективніших і найсильніших серед дітей-шахістів в Україні. У скарбничці його професійних досягнень гідне місце посідає гросмейстерський розряд, присвоєний півроку тому ФІДЕ.

    Правилам інтелектуальної гри Іллю навчила шахова комп’ютерна програма. У 4 роки батьки помітили, як хлопчик зі знанням справи переставляє фігури, і віддали до гуртка. Першого тренера, 32-річного кандидата у майстри спорту Михайла Шафіра, Ілля обіграв на обласному змаганні зі швидких шахів серед чоловіків. Тоді йому було всього 8 років. На всі турніри він ходив із улюбленою м’якою іграшкою, через що й отримав прізвисько «гросмейстер із плюшевим ведмедиком».

    З тих часів вінницький вундеркінд подорослішав – зріс і масштаб його перемог. Чемпіон Європи у категоріях «до 12» і «до 16», дворазовий віце-чемпіон світу у групі «до 12» - на цьому Ілля Нижник не планує зупинятись. Він щодня тренується по 5-6 годин і у майбутньому хоче завоювати світову першість серед чоловіків-шахістів.

    Двома іменами перелік обдарованих українських дітей не обмежується. Зірочками шахового спорту як в Україні, так і за її межами стали Володимир Вітошко, Олексій Котляр, Юлія Швайгер, Ярослав Жеребух та інші.


    Хід конем

    Україна ризикує втратити шахових геніїв через неналежну увагу з боку держави до розвитку інтелектуального спорту. «Кількадесят перспективних шахістів ще на початку своєї кар’єри виїхали у країни, де до шахів ставляться прихильніше», - зазначає спортивний оглядач Дмитро Нагорний в інтерв’ю радіо «Свобода».

    У 2009 році рекордсмен Книги рекордів Гіннесса, шахіст-чемпіон кримчанин Сергій Карякін змінив громадянство і зараз виступає за Російську Федерацію. Віднедавна титуловані сестри-гросмейстери Музичук у командних змаганнях також виступають під чужими прапорами: Ганна – у команді Монако, Марія – у російському клубі «ABC» з Краснотур’їнська.

    «Привабливу» пропозицію від Англії два роки тому отримала україночка Юлія Осьмак. Її переконували виступати за збірну, а взамін обіцяли стипендію у розмірі 25 тисяч гривень на місяць, найкращих тренерів і прекрасні умови для проживання. Сім’я Осьмаків рішуче відмовилась і поки що, незважаючи на фінансові труднощі, залишається відданою Україні.

    Натомість, гросмейстер Ілля Нижник на одній з прес-конференцій впевнено заявив, що виступатиме за країну, де будуть можливості і перспективи для розвитку. Тому хлопець готовий розглянути цікаві пропозиції.


    Патова ситуація

    Завдяки досягненням талановитих гросмейстерів Україну визнали потужною шаховою державою. Проте виявляється, українські можновладці не в змозі належно оцінити прорив і сприяти подальшому розвиткові цього виду спорту. «У нас шахи перебувають на периферії уваги», - Президент Федерації шахів України Віктор Капустін поділився найболючішою проблемою в ексклюзивному інтерв’ю сайту «Спортобоз».

    Проведення змагань та участь українських шахістів у міжнародних турнірах фінансується їх родичами, приватними меценатами, Федерацією. Частково грошову підтримку гросмейстерам надає ФІДЕ. Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України лише час від часу «обдаровує» шахістів преміями, яких вистачає на авіапереліт до місця проведення змагань.

    Останнім виявом зацікавленості до шахів з боку держави було прийняття Верховною Радою України Постанови «Про проголошення Дня шахів в Україні» від 1 листопада 2011 року. Відтепер справжні любителі однієї з найдревніших ігор відзначатимуть це свято 20 липня.

    «Окремий наголос у документі зроблено на популяризації шахів серед молоді, школярів, тому це дає підстави до масового розвитку шахів в країні, а масовий спорт для нас зараз дуже важливий - без нього нема перемог у спорті високих досягнень», - зазначає Голова Державної служби молоді та спорту України Равіль Сафіуллі. Сьогодні ж більшість шахових шкіл і гуртків в Україні існує завдяки зусиллям колишніх чемпіонів, фанатів цієї гри та приватних спонсорів.

    Маргарита Чорнокондратенко, Могилянська школа журналістики


    ***

    Ольга Богомолець: шлях до щастя

    Колись за спиною Ольги Богомолець однолітки невдоволено цокали і перешіптувались: «О, дивись-дивись, пішла правнучка самого Богомольця». Таку «популярність» вона отримала завдяки численним регаліям і досягненням свого прадіда Олександра Богомольця: доктора медичних наук, геніального лікаря-новатора, Президента Академії наук УРСР, лауреата Державної премії. У шкільні роки Ольга пообіцяла собі, що неодмінно вийде з тіні слави відомого предка і заробить власне ім’я. У 90-х роках вона створила унікальний заклад лазерної медицини, де і досі обіймає посаду головного лікаря. Сьогодні її прізвище з’являється у рейтингах найбільш впливових і успішних жінок України. Заради неї до Києва чотири рази прилітають японські телевізійники, які знімають документальні фільми про унікальних українців та їхні незвичайні захоплення.

    Ольга Богомолець народилась у сім’ї, де батьки не приділяли особливої уваги українській культурі та традиціям. Вперше українську мову дівчинка почула не від мами-тата, а від дідуся, до якого змалечку на Львівщину приїжджала на канікули. Тут, на свіжому повітрі Карпатських гір, за випасанням корів проходило кожне літо маленької Олі. Бувало, вона із дідусем ходила в гості до його близьких друзів, родини Стефаників (нащадків Василя Стефаника, відомого українського письменника – Ред.), які жили неподалік. Відтоді в Оліному серці зародилась любов до високого: української поезії, літератури, мистецтва.

    Сьогодні Ольга Богомолець збирає ікони, яких у її колекції – понад п’ять тисяч екземплярів. А колись у будинку, де вона виросла, був лише один образ Пантелеймона-цілителя, якого дівчинка боялась і обходила стороною. До 25 років Ольга була нехрещеною, бо у 60-70-ті роки, період її дитинства, за такий обряд у батьків могли виникнути «проблеми по партійній або профспілковій лінії».

    На відміну від колег-колекціонерів, яких в Україні вистачає, Ольга Богомолець цікавиться особливим видом мистецтва – українською народною іконою. Ольга навіть ввела у вжиток власний термін «домашня ікона» або «ікона хатня», який можна зустріти у її книгах про цей феномен. «Я не колекціонер і кількості не люблю. Вона мені була потрібна, щоб перейти у якість. Найважливішим є те, що прийшло розуміння цілого явища. А тепер мені все це треба віддати, повернути людям», - розповідає в інтерв’ю онлайн-порталу «Рукотвори» Ольга Богомолець. Свої слова вона підтверджує діями: наприкінці вересня цього року у Житомирській області відкрито комплекс «Замок Радомисль», де всі можуть побачити кількатисячне зібрання унікальних ікон.

    Друзі називають Ольгу Богомолець перфекціоністкою: вона ніколи не кидає розпочату справу посередині, все робить на «відмінно». Від неї не почуєш слів «не хочу» або «не можу». Зразкова поведінка і цілковита бездоганність є результатом суворого виховання: мати Ольги – людина скупа на похвалу і добре слово. «Мене в дитинстві лупили. Страшенно, як сидорову козу. Чи не щодня. Мама каже, що я була того варта», - зізнається в інтерв’ю львівській газеті «Високий замок» Ольга Богомолець. Досі найкращим доказом захоплення чи схвалення від її матері залишається мовчання.

    Обділена у дитинстві турботою і підтримкою найріднішої людини, тепер Ольга віддає усю любов чотирьом дітям. Для неї материнство є обов’язковою складовою у здоровому способі життя будь-якої жінки. «Чим більше дітей – тим краще», – часто повторює Ольга, і знову підкріплює слова гідним прикладом.

    Дорога Ольги до особистого щастя була тернистою...

    Вона вийшла заміж у 19-річному віці – це було перше дівоче кохання, щирі почуття і абсолютна довіра. Неприємності почались одразу після одруження: виявилось, чоловік категорично не хоче дітей. Після п’яти років шлюбу Ольга лишилась одна з новонародженою дитиною на руках – сином Андрієм, від якого батько відмовився і подав на розлучення.

    Спасінням від душевної порожнечі і ключем до відновлення рівноваги стала музика. Одразу після розлучення Ольга поїхала на Всеукраїнський фестиваль авторської пісні «Оберіг», де стала лауреатом. Згодом вона прославилась виконанням власних романсів на вірші Ліни Костенко і отримала прізвисько «жінка-бард». Не маючи спеціальної освіти, співачка творила музику серцем і голосом, а на ноти її перекладали професійні музиканти.

    Через кілька років Ольга вирішила вийти заміж вдруге: цього разу за американця українського походження. Вперше вони зустрілись у США, де дівчина здобувала другу освіту. Окрім знайомства із майбутнім чоловіком, серед найприємніших спогадів Ольги того часу – рідкі походи до «МакДональдзу» і картопля-фрі за 99 центів, бо її навчальної стипендії ледь вистачало на життя. З тих пір вона не сприймає на смак банани і макарони, які були найдешевшими харчами у щоденному меню молодої студентки.

    Побравшись в Америці, Ольга із чоловіком повернулись до України. Тут вона знову щаслива і сповнена планів на безхмарне майбутнє поряд зі своїм принцем. Жіноче щастя тривало до першого удару від руки чоловіка, а потім другого, третього… Ольга довго терпіла, шукала провину у собі, народила чоловікові двох донечок, а потім її терпець урвався. Вона забрала дітей і пішла, не взявши ні копійки, залишивши всі особисті речі. «Мені друзі приносили одяг. Позичена була навіть білизна. Але водночас я не пам’ятаю у житті більшого почуття легкості - так, ніби з мене впало щось дуже важке», - ділиться спогадами із «Високим замком» Ольга Богомолець.

    Після другого розлучення, і маючи вже трьох дітей, Ольга також не втратила оптимізм. Аби до кінця розібратись у причинах сімейного насильства і не картати себе за уявні гріхи, вона почала вивчати психологію у Національному педагогічному університеті імені М. Драгоманова.

    Жінка навіть не здогадувалась, що життя готує ще один сюрприз – зустріч із Олексієм Шереметьєвим, який при першому знайомстві сказав, що вона – його доля, і забрав із трьома дітьми. З тих пір у родині Богомолець-Шереметьєв – поповнення – донечка Софія.

    Всі діти, як і мама, захоплюються музикою. У сімї діє правило: на день народження Ольги робити подарунки своїми руками. Протягом останніх років у цей день родина збирається у Малому залі філармонії, де син Андрій виконує власні англомовні пісні, старша донька Катерина грає джаз, в середня донечка Анна співає трьома «голосами»: народним, оперним і естрадним. Лише маленька Софійка тихенько підспівує, сидячи у батьків на колінах.

    Єдине, чого не любить робити Ольга Богомолець – це заварювати чай. Сьогодні вона має віддану сімейну команду, якій можна не лише довірити чай, а й розділити час, захоплення, успіхи, віру у майбутнє, радість… та подорож до Аляски, про яку давно мріє Ольга.

    Маргарита Чорнокондратенко, Могилянська школа журналістики


    ***

    Студентка Києво-Могилянської академії Марія Короленко: «Я буду прогресивною маман!»

    Марію Короленко ви ніколи не побачите засмученою. Вона постійно щось пританцьовує або наспівує пісеньку, багато жартує і любить потеревенити за чашечкою чаю із «Bounty». Маша дивиться на життя просто і вірить, що все можна змінити. Вона обожнює експерименти. У сім років втекти зі школи на урок рок-н-ролу – це про неї. Вивчати соціологію, мріяти про піар, а зрештою піти на магістеріум з журналістики – у цьому вся Маша.


    Маргарита Чорнокондратенко: Машо, минув місяць навчання у Могилянській школі журналістики. Чи змінив обраний напрям твоє життя?

    Марія Короленко: Моєю спеціальністю був піар, і донедавна я бачила себе фахівцем у цій сфері. Журналістика мала стати способом удосконалення себе, як спеціаліста з піару. Але протягом навчання мої погляди змінились. Зараз я хочу спробувати себе саме як журналіст за фахом. Для мене таке прагнення є відкриттям. Раніше якщо я і планувала працювати у медіа, то не журналістом, а продюсером, редактором на телеканалі або, наприклад, маркетологом у пресі.

    М.Ч.: Кажуть, журналісти навіть поза роботою є підозрілими і критично дивляться на світ. Чи з’явились у тебе такі якості?

    М.К.: Підозрілості і скептичності немає. Як соціолог, я звикла дивитись на проблеми з різних сторін, тому вміння критично мислити журналістика не додала. Нав’язливе бажання щось аналізувати і відстежувати тенденції я називаю професійною шизофренією. Тож, я – шизофренік вже чотири роки.

    М.Ч.: Для тебе бути журналістом – це професія або стиль життя?

    М.К.: Я би сказала, це стан душі. Журналістами народжуються. Цій професії не можна навчити, якщо у людини немає таланту. От мої знайомі-журналісти можуть займатись будь-чим у житті, але вони обов’язково ведуть свій блог: висвітлюють новини і діляться враженнями. І ти не позбавиш справжнього журналіста цієї якості. На мій погляд, бути журналістом – це діагноз на все життя.

    М.Ч.: Я знаю, ти не з першого разу вступила до Києво-Могилянської академії. Чи було це стресом для тебе?

    М.К.: Я подавала документи лише до Могилянки. Після провалу на іспитах, у мене не було альтернатив. Найважчі – перші півроку. Неприємно слухати розповіді друзів про складання іспитів власними силами і знати, що це відверта неправда.

    Мені знадобилось кілька місяців, аби зрозуміти, що не все втрачено. Більшості з моїх одноліток було байдуже, де навчитись. Такі люди не ставили собі питання, ким хочуть бути. Їх цікавив факт вступу до інституту. Зараз я часто чую, як вони ненавидять свій універ, або не хочуть працювати за професією, яку обрали батьки.

    М.Ч.: Тобто ти бачиш плюси у тому, що не вступила після 11 класу?

    М.К.: Я зрозуміла, що означає бути людиною без освіти. Мене ніде не хотіли брати на роботу. Усі пропозиції зводились до посади секретаря. Коли я нарешті стала студенткою, то вже інакше ставилась до навчання. Освіта в одному з найкращих вишів є привілеєм, своєрідним дарунком для мене.

    М.Ч.: Чим ти керувалась, коли обирала соціологію?

    М.К.: Першого разу при вступі я вагалась зі спеціальністю. На іспиті змінила соціологію на політологію, бо там, як мені здавалось, простіші предмети.

    Наступного року я вже точно знала, що хочу вивчати соціальні науки, і жодного разу не пошкодувала про свій вибір. Володіючи різними соціологічними теоріями, краще розумієш події, які відбуваються навколо. Наприклад, за теорією фаталізму Друга світова війна була невідворотною. Гітлер і Сталін не впливали на хід подій. Такою на той час була доля!

    Також ми могли обирати предмети, які нам подобаються. Я зосередилась на вивченні медіа у суспільстві, їх ролі та впливі на людей. Цікавим був предмет «Суспільні рухи». Нам розказували про принципи побудови страйків, способи керування людьми.

    М.Ч.: Ти коли-небудь брала участь мітингах?

    М.К.: Я не знаю жодного соціолога, який би пішов на страйк. Пам’ятаю, як на предметі суспільні рухи всі сказали, що страшно бояться натовпу, бо знають, що може статись всередині. За мітингами краще спостерігати ззовні, але не брати у них участі. У натовпі ти – пішак.

    М.Ч.: Ким ти планувала працювати після завершення навчання?

    М.К.: З 8 класу я хотіла працювати у сфері зв’язків з громадськістю. Подруга моє мами є фахівцем з політичного піару. Вона розказувала про всі нюанси роботи. Як функціонує політичний піар, я знала з дитинства. Так що на першому курсі у мене вже був план на найближчі шість років. Я вирішила, що після бакалаврату буду вивчати зв’язки з громадськістю або журналістику. Навіть протягом перших років в академії я зосередила увагу на сертифікатній програмі з піару. Якщо подивитись мій додаток до диплому, то оцінки з піару, нижчої за 95 балів, у мене немає.

    М.Ч.: Якщо ти мала такий план, то логічно виникає питання, для чого було вчитись на соціології?

    М.К.: Соціологія вчить керувати людьми. Піарник повинен розумітись на таких речах. Наприклад, економіст або юрист не володіють цими знаннями. Поєднання соціології і піару є оптимальним варіантом для класного спеціаліста зі зв’язків з громадськістю.

    Взагалі я не вірю, що освіта може дати знання, необхідні для успішної кар’єри. Російською мовою освіта звучить як «образование», тобто формування особистості, культурне насичення людини. Навчання на соціології сформувало мій світогляд, але не більше. Хоча треба визнати: таких академічних знань я б ніде більше не отримала.

    М.Ч.: Якщо ти так хотіла вивчати піар, то чому обрала магістерську програму з журналістики?

    М.К.: Подруга мами, про яку я вже згадувала, розказувала, що у піарі працюють переважно журналісти. Саме вона порадила йти на журналістику.

    М.Ч.: Чи ти вважаєш, що випускники Могилянки мають більше переваг порівняно з іншими?

    М.К.: Так! Я відчула це на собі, коли прийшла на співбесіду щодо стажування. У секретаря компанії було дві папки з резюме. На одній – було написано «резюме», на іншій – стояла додаткова позначка «НаУКМА». Це говорить про цінність наших випускників.

    У мене був ще один випадок, коли я влітку шукала роботу асистента керівника. Директор компанії сказала, що не може дозволити, аби студентка Могилянки носила їй каву. Між іншим, вона порадила мене своїм друзям, які мене взяли на роботу.

    М.Ч.: Що це була за робота?

    М.К.: Я хотіла попрацювати секретарем у компанії, цікавій з точки зору побудови бізнесу, менеджменту, структури і т.д. Секретар або асистент директора знає найбільше про такі нюанси. Так що це дуже хороша посада для шпіонажу! В першу чергу мене цікавили піар-компанії: їх механізм роботи, як знаходять клієнтів, як ведуться переговори.

    М.Ч.: Як би ти себе охарактеризувала? Назви три найбільш влучні слова.

    М.К.: Я – експериментатор. Люблю експериментувати над собою. Про мене також можна сказати: «Хто не ризикує, той не п’є шампанського». Я – авантюристка, але поміркована. Звичайно, не буду наражати себе на небезпеку. Але піти у ва-банк можу спокійно! В принципі, я так і зробила після 11 класу, коли подавала документи лише до Могилянки. Останнє я – енерджайзер.

    М.Ч.: Розкажи більше про свої експерименти.

    М.К.: Моє життя – це суцільний експеримент. Наприклад, а що буде, якщо вступлю на журналістику? Або якщо не вступлю? Все це експеримент, бо ніколи не знаєш відповіді на питання.

    М.Ч.: Я знаю, ти експериментуєш у танцях, пробуєш себе у різних стилях. З чого почалось захоплення танцями?

    М.К.: Я танцюю з трьох років. Мама віддала мене не на бальні або народні танці, як це традиційно буває. Я займалась ритмікою. Під музику того часу, Ace of Base, Modern Talking, ми, трирічні дітки, виконували щось схоже на сучасний хіп-хоп.

    У першому класі у мене взагалі була цікава історія. Я і двоє моїх друзів втекли з уроків на акробатичний рок-н-рол. У школі висіло оголошення, що набирається група. Ми нікого не попередили і прийшли на тренування у шкільній формі. Я танцювала у цьому клубі 5 років. У мене навіть був контракт із компанією «Adidas», яка виступала офіційним спонсором клубу. «Adidas» одягав і взував найбільш талановитих танцюристів. Тому одяг у мене завжди був цієї марки.

    М.Ч.: Яким є твоє найбільше танцювальне досягнення?

    М.К.: У Харкові кожні півроку проводять змагання UDS Fest. Лише пройти відбір на цьому конкурсі є досягненням. А я потрапила до четверть фіналу, де зустрілась із такими гуру, які виграють проект «Танцюють всі!»

    Зараз щоб на змагання прийшли всі бажаючі, орендують великий експоцентр у Харкові. Учасників – понад 5 тисяч людей з різних країн. Це дуже масштабна міжнародна подія. Фіналісти від України їдуть на змагання у Францію на конкурс «Juste Debout» (змагання з вуличних видів танців – Ред.). Переможці французького змагання підписують контракт із відомими зірками, наприклад, Бейонсе.

    М.Ч.: Чи можна заробити на танцях?

    М.К.: Так, якщо ти маєш контракт на зйомки у рекламі. Хоча у нашій країні платять мало, хіба що ти – якась зірка. Мені було приємно пройти кастинг і знятись у кліпі Алана Бадоєва.

    М.Ч.: Зараз багато танцювальних проектів. Ти б могла брати у них участь. Чому не робиш цього?

    М.К.: У «Танцюють всі!» чесним був лише перший проект. Другий та третій, на мою думку, повністю провальні, бо там відбирали за зовнішністю. Наприклад, мій хореограф не отримав квиток до Ялти, тому що судді вже відібрали трьох таких же лисих із бородою хлопців.

    Я знаю свої можливості і розумію, що далі Ялти не зможу пройти. Ти повинен бути не лише танцюристом, а й акробатом. Також на це потрібен час, якого в мене немає через навчання. Та й не можна сказати, що я дуже захоплююсь такими проектами.

    М.Ч.: Чим ти найбільше пишаєшся у свої 20 років? Що б розповіла дітям про молодість?

    М.К.: Я буду прогресивною «маман». Якщо моя дитина захоче щось приховати, то їй не вдасться, бо я пройшла весь шлях буремної молодості. У свій час я побувала у різних субкультурах: малювала графіті, на скейті і сноуборді каталась. Між іншим, на Олімпійському був мій малюнок. Про мене казатимуть: «Ого, твоя мама брейк-данс танцювала!». Хоча думаю, мої найважливіші досягнення – ще попереду.

    Маргарита Чорнокондратенко, Могилянська школа журналістики

    Comments

    /groups/20111/search/index.rss?tag=hotlist/groups/20111/search/?tag=hotWhat’s HotHotListHot!?tag=hot0/groups/20111/sidebar/HotListNo items tagged with hot.hot/groups/20111/search/index.rss?sort=modifiedDate&kind=all&sortDirection=reverse&excludePages=wiki/welcomelist/groups/20111/search/?sort=modifiedDate&kind=all&sortDirection=reverse&excludePages=wiki/welcomeRecent ChangesRecentChangesListUpdates?sort=modifiedDate&kind=all&sortDirection=reverse&excludePages=wiki/welcome0/groups/20111/sidebar/RecentChangesListmodifiedDateallRecent ChangesRecentChangesListUpdateswiki/welcomeNo recent changes.reverse5search