Tags

    Доробки Макар Ольга

    Листи з камери смертників

    «Мого сина, Дмитра Чикунова, розстріляли 10 липня 2000 року у Ташкентській в’язниці. Йому було 28 років, і він не скоїв жодного злочину», - це слова, які Тамара Чикунова промовляє безліч разів протягом останніх 11 років. Яка б аудиторія не збиралася – сотні політиків чи десяток старшокласників, - вона завжди говорить дуже віддано. І під час кожного виступу плаче, як плачуть і ті, хто її слухає. Тамара називає себе маленькою слабкою людиною. Ця «слабка» жінка домоглася скасування смертної кари в Узбекистані, врятувавши життя десяткам засуджених і, як вона каже, всіх, хто живе чи колись житеме в цій країні. Бо її історія показує: засудженим до страти може опинитись будь-хто.

    Перший лист

    Дмитро Чикунов написав свій перший лист у 8 років, коли тільки пішов у школу. Він писав: «Моя мама за професією інженер, вона працює в політехніці, викладає геодезію. Моя мама дуже добра, і я дуже люблю її. Мою маму дуже люблять і поважають її студенти. Моя мама – велика рукодільниця, вона дуже добре шиє і пече смачні пироги. Я дуже люблю свою маму, моя мама найкраща в світі». Дмитро закінчив університет, займався бізнесом. Його «найкраща в світі мама» Тамара працювала юристом-консультантом. 17 квітня 1999 року у офіс Дмитра приїхало троє чоловіків у цивільному одязі. Сказали, що хлопець має поїхати в управління внутрішніх справ Ташкентської області. Запевнили пані Тамару, що це звичайна формальність, і через годину-другу його відпустять. Натомість жінка побачила свого сина через 6 місяців: «День, який не обіцяв нічого поганого, став відправною точкою жаху, в який потрапили я і моя єдина дитина. Його звинуватили у злочинах, яких він не скоїв, - у подвійному вбивстві. Мого сина катували. Дмитро відмовлявся підписувати зізнання у злочині. До того часу, поки йому не почали погрожувати, що вб’ють мене». У вироку, який винесли Дмитрові, йшлося: «Чикунов Дмитро, 28 років, росіянин, християнин, не має цінності для суспільства, у місцях позбавлення волі виправленню не підлягає. За скоєний злочин засуджується до смертної кари через розстріл».

    Лист перед побаченням

    Щомісяця, за законом Узбекистану, Тамара мала коротке півгодинне побачення з сином: «Я була шокована, коли вперше його побачила. Камера смертників – це броньована будка, куленепробивне скло. Мій син був одягнений у одяг в’язня концтабору, поголена голова, маленька шапочка, одяг в смужку, і замість імені – номер». Поруч з пані Тамарою завжди сиділи офіцери, які контролювали їхню з сином розмову. Звичайно, вони встигали поговорити тільки про кримінальну справу. Єдине, що могли зробити, це перед закінченням побачення прикласти долоні до скла, прощаючись.

    Одне з таких побачень мало відбутися 10 липня 2000 року. Перед ним Дмитро написав листа. Він писав: «Дорога моя мамуля! Я так чекаю побачення з тобою. Я так багато хочу тобі сказати. Ми увесь час говоримо про кримінальну справу, а я хочу сказати, як я тебе люблю, поважаю, сумую за тобою, думаю про тебе, хвилююсь за тебе. У тебе був день народження, я не зміг тебе привітати, але я обіцяю тобі, що колись цей жах закінчиться, і, як завжди у твій день народження, я засиплю тебе твоїми улюбленими трояндами. Настане день, коли ти будеш грітися на галявині, а біля тебе бігатимуть твої внуки. Я тобі обіцяю. Я тебе дуже чекаю». У час, коли пані Тамара ждала біля воріт в’язниці на побачення з сином, Дмитра розстріляли.

    Останній лист
    «У мене вбили не тільки сина, вбили моє майбутнє. Я не хотіла жити далі, я кричала: «Господи, за що ти мене наказуєш? Чому так жорстоко, чому забрав не мене, а сина?», - ділиться жінка. Сорок днів вона вимагала свідоцтво про розстріл - безрезультатно. Пані Тамара досі не знає, де він похований. На сороковий день їй зателефонувала жінка, і попросила про зустріч. Це була матір засудженого до смертної кари. «Дмитро розказував її сину про мене, бо вони були в одній камері, - розповідає Тамара, - Дмитро казав: «Якщо моя мама не встигне, і мене розстріляють, звернись до неї». І вона передала мені останній лист мого сина, який він написав перед стратою». Дмитро писав: «Мила моя мамуля! Благаю тебе, якщо до тебе потрапить цей лист, будь дуже обережною: ці люди готові на будь-яку підлість. Я прошу у тебе пробачення, якщо все-таки нам не судилось побачитись. Пам’ятай, що я невинний, я не проливав крові. Я тебе дуже люблю, ти єдина дорога мені людина. Будь ласка, пам’ятай про мене. Шле поцілунок тобі твій син Дмитро». Пам’ятати і допомагати іншим засудженим – те, про що просив пані Тамару її син. В пам’ять про нього вона створила організацію «Матері проти смертної кари і тортур». 2001 року для Мурата Рахманова, першого, кого захищала організація, скасували смертний вирок. Згодом влада Узбекистану відмінила смертну кару. Співпрацюючи з різними правозахисними організаціями, Тамара Чикунова домоглася відміни смертної кари у всіх країнах Середньої Азії, і досі продовжує роботу за права людини.
    Пані Тамара переконана, що відміна смертної кари та ситуація у в’язницях залежать від кожного – від політиків, так, у першу чергу. І вона дуже багато працює з політиками. Але політиків обирає суспільство, політики говорять від імені народу, і вона дуже часто спілкується з ним: «Не будьте байдужими. Байдужість – параліч душі, це страшна хвороба. Мій батько часто повторював, що життя коротке, як дитячі штанці, і треба спішити жити. Залиште помсту і жорстокість у минулому, з ними неможлива радість».


    * * *

    Данило Польовий: „В Аушвіці починаєш цінувати справжню радість”

    Данило Польовий – студент Києво-Могяланської Академії, один із організаторів міжнародного конгресу „Молодь Європи проти расизму та антисемітизму”. Щодва роки цей конгрес відбувається у Кракові, в Польщі. В центрі події – відвідини Аушвіца, найбільшого нацистського концтабору.

    Даниле, розкажи детальніше про конгрес «Молодь Європи проти расизму та антисемітизму».

    Цей конгрес організовує «Спільнота Святого Егідія» для молоді з країн Центрально-Східної Європи, щоб відвідати Аушвіц і Біркенау, найбільший концтабір Європи. А також для того, щоб провести час разом, роздумуючи над тим, що ми побачили, ділитися враженнями, мислити про сучасні проблеми у суспільстві, пов’язані з ксенофобією і расизмом.

    Є багато людей, які, очевидно, кажуть, що краще було б зібратися у веселому красивому місці і там говорити про мир, а не їхати на фабрику смерті. Невже це місце не лякає молодь?

    Хвилі позитивного мислення та налаштування на позитив – це важливо, говорити про мир важливо, і ми часто говоримо. Поряд з тим цінність деяких речей пізнаєш у відчутті нестачі цих речей. Важливих, таких як спокій і мир у суспільстві. Окрім того, у повсякденному житті часто здається, що все добре, тільки тому, що ми не цікавимось, як воно є, саме перебуваючи на такій хвилі позитивного налаштування – це деякою мірою відмежовування від досвіду людства. Якщо мислити тільки категоріями позитивного налаштування, це абсолютно не змінює реальні факти тієї ж кенофобії і расизму, просто ми відмежовуємося від усього світу, в якому багато проблем. Вони не зміняться від того, що ми перестанемо на них зважати.

    Які твої враження від Аушвіца?

    Словами це важко передати. Цифри та історичні факти віддаляють від розуміння справжності того, що там відбулось. Справді необхідно там побувати, щоб зрозуміти, що це таке. Ти маєш можливість доторкнутися до конкретних випадків, конкретних життів людей – дуже конкретних людей, речі яких можна побачити. Дивлячись на ці речі, ти доторкаєшся до кожної людини особисто – і всі історичні узагальнення втрачають вагу. Краще розумієш масштаби трагедії через смерть кожної людини, її хвилювання, переживання, бажання жити, яке було придушено абсолютно жорстоко іншими людьми.

    А були люди, яких побачене не вразило, не зачепило? Я чула, що багато туристів повертаються з Аушвіца незадоволеними: мовляв, нічого дивовижного там не побачили...

    У всій нашій групі всі змінили ставлення до цього місця. Перш за все, завдяки спілкуванню – це не була просто екскурсія, коли можна на гарному настрої все прослухати, з кимось заговоритися – і нічого з того не винести. Ми перебували три дні навколо цього, роздумуючи про це, спілкуючись про це. У нас була зустріч з пані Єлизаветою, жінкою, що пережила Голокост, ми слухали й інші свідчення. Я думаю, з Аушвіца всі повернулися новими людьми.

    Чому молода людина, яка хоче жити весело, здобувати освіту, будувати кар’єру, стосунки, створювати сім’ю – чому їй варто відвідати концтабір?

    Є багато аспектів. По-перше, це фабрика смерті, це смерть. Це прямі відвидини царства смерті, а смерть завжди ставить перед людиною серйозні запитання. Якщо людина зможе їх подолати, буде простіше жити, бо зрозумієш цінність життя. Не лише власного життя – цінність життя кожної людини. Це переоцінка важливих життєвих питань. Часто нам доводиться скрутно, і часто я, наприклад, засмучуюсь через дрібниці. Після відвідин Аушвіца я почав сприймати дрібниці як дрібниці. Перш за все, цінується справжня радість.

    Ти говорив про перегляд цінностей. І що після такого перегляду, на твою думку, виходить на перше місце?

    Вартість життя. Цінність життя кожного. Коли ти доторкаєшся до смерті, яка просто перебуває у тих предметах, які там збережені, то ти розумієш реальність власної смерті і відтак отримуєш вмінння цінувати те, що маєш, а особливо – життя іншої людини. Ти розумієш, що життя цінне, незалежно від того, чиє це життя – бездомного, бідного...

    ...чи інвалідів, яких там теж вбивали...

    Так, інвалідів, психічно хворих – життя кожного з них є надзвичайно цінним.

    Чи є ще в Україні проблеми антисемітизму?

    Звісно, ніяким чином це не йде в порівняння з тими масштабами трагедії, яка трапилась в Аушвіці-Біркенау, але щоразу це трагедія – смерть людини через насилля, через расові або соціальні переконання та упередження. Такі трагедії відбуваються навколо, коли групи скінхедів б’ють людей іншого кольору шкіри, іншої національності, коли ми бачимо протести проти євреїв вже сьогодні в країні, коли ми бачимо упередження щодо людей на вулиці, бездомних або хворих – це перш за все виклики стереотипів, упереджень щодо інших – відповідно жорстоке ставлення суспільства до певних категорій людей. На думку Спільноти, ці люди – емігранти, бездомні, біженці заслуговують не такого ставлення, а радше допомоги.

    Молодь в Україні сприймає ці проблеми інакше, аніж в інших країнах Європи?

    В Україні, мені здається, ситуація не унікальна. В нас немає масових рухів ультраагресивних, але самі вони є. Найбільше, що турбує, це те, що загал сприймає це абсолютно спокійно. Звісно, є і люди, які розуміють цю проблему, і саме таких людей конгрес в Аушвіці єднає.

    Власне, хто брав участь у конгресах, як ви збирали людей для цієї поїздки?

    Вже відбулися дві поїздки – щодва роки. Минулого разу з Києва поїхало понад сто студентів з різних університетів – Могилянки, Шевченка, Драгоманова. Наступного, 2012 року плануємо залучити значно більше людей. Щоб запросити молодь, ми проводимо лекції в університетах, школах. Особисто я багато спілкувався зі школярами-старшокласниками.

    Як школярі реагують на такі теми, наскільки їх це цікавить?

    Школярі дуже зацікавлені, вони завжди уважно слухають все те, що ми їм розповідаємо. І підтвердженням цього є те, що нам вдалось минулого року зібрати декілька класів, щоб відвідати Аушвіц. Чесно кажучи, ті думки, якими вони згодом ділилися, дійсно вражали, тому що це були глибокі роздуми.

    Comments

    Стельмах Ірина
    Oct 27, 2011

    Дуже сподобався матеріал. І навіть не лише через проблематичність, а й через майстерність написання. Буду брати приклад:)

    Чернецька Альона
    Oct 27, 2011

    Дуже класно і креативно. Було цікаво читати!)

    Чубко Олександр
    Oct 28, 2011

    Письменниця.

    /groups/20111/search/index.rss?tag=hotlist/groups/20111/search/?tag=hotWhat’s HotHotListHot!?tag=hot0/groups/20111/sidebar/HotListNo items tagged with hot.hot/groups/20111/search/index.rss?sort=modifiedDate&kind=all&sortDirection=reverse&excludePages=wiki/welcomelist/groups/20111/search/?sort=modifiedDate&kind=all&sortDirection=reverse&excludePages=wiki/welcomeRecent ChangesRecentChangesListUpdates?sort=modifiedDate&kind=all&sortDirection=reverse&excludePages=wiki/welcome0/groups/20111/sidebar/RecentChangesListmodifiedDateallRecent ChangesRecentChangesListUpdateswiki/welcomeNo recent changes.reverse5search