Tags

    Доробки Поладової Діани

    інтерв'ю

    Варвара Паламарчук: «Я даю квітам нове життя, а гостре скло у мене стає частиною гардеробу»


    Маленькі різнокольорові скельця вона перетворює на дива. Варвара Паламарчук робить прикраси, підсвічники і підвіски з вітражного скла, мідних стрічок, сухих квітів і навіть крил метеликів.


    Роботи Варвари важко охарактеризувати певним стилем, тому в більшості магазинів, куди вона їх приносить, чує: «гарно, але неформат». Її вироби продаються у спеціалізованих магазинах хенд-мейду в Києві, Харкові, Тернополі, Хмельницькому.

    Розкажи, як ти почала займатись вітражами.

    Абсолютно випадково. Думаю, такі речі так до нас і приходять. Мене просто привели на цю роботу спробувати. Я взагалі не знала, що таке вітражі, знала загалом, як і більшість, що от, в церквах у вікнах гарне скло. І от, коли мене привели у вітражну майстерню, я побачила, як люди це роблять—швидко і акуратно створюють красу. Мені стало цікаво. В перший же день зібрала невеликий фрагмент вікна з вісімнадцяти шматочків. І так воно пішло-поїхало. Спочатку просто цікаво, потім це починає затягувати, потім захотілось експериментувати і робити щось своє. Чомусь мені відразу сподобалось викладати дрібні скельця. Це моє бажання працювати з дрібними деталями і вилилось у прикраси. Іншим це не дуже подобалось. Вони казали:«От навіщо возитись з цим дріб’язком? Я собі тут великі шматки нарубаю, поскладаю, запаяю і все нормально буде. І отримаю ті ж гроші».

    Що стало поштовхом виготовляти прикраси?

    У нас завжди залишались шматки скла, які вже не підуть у великий вітраж, тому їх називали сміттям, і я розуміла, що з цього можна зробити щось ще. Коли я вже працювала у майстерні, я поїхала до Кам’янця-Подільського. Там у сувенірній крамничці я побачила кулони—це були звичайні запаяні скляні камінці. Робив їх місцевий майстер. Коли я їхала, у мене були лише ідеї—може так, чи може краще так, а тут була вже готова річ. І тоді в мене пропали сумніви. Ні, думаю, людина спробувала, чому я не зможу. Його кулон дуже простий, і роботи, як такої, там майже нема, але він став для мене прикладом, поштовхом. І потім я вже почала робити свої прикраси. До того ж я ніколи раніше такого не бачила—лише пару разів, десь в інтернеті, але це були зовсім прості прикраси, просто шматки скла. Тому я знала, що подібне користуватиметься попитом. І мене понесло. (сміється) Цього вересня от уже два роки як займаюсь цим сама, повноцінно, як майстер.

    Що тебе надихає?

    Мене може надихнути гарний фільм—гарний в плані костюмів, будинків. Буває подивлюсь, і одразу хочеться зробити щось—під стиль, час, який показаний у фільмі. Надихає природа, тому я живу за містом. Сірі вулиці, будинки, труби міста пригнічують. Хочеться наповнювати світ яскравими, красивими речами.

    Ти любиш експерименти. Як з’являються ідеї?

    Буває іноді, що хочеться зробити щось нове. І от сідаєш—а воно саме з тебе іде. Це важко пояснити. Просто береш і робиш. А потім виходить щось цікаве, і думаєш: «А воно ще комусь буде цікаво чи ні?». Ходжу по дому, питаю у домашніх—вони мої перші критики. Починають радити—а отут не так, тут краще так.

    Прикраси з сухими квітами між прозорими скельцями користуються великим попитом. Як ця ідея з’явилась?

    З сухими квітами вийшло випадково. Це були ромашки. Це і символічні квіти, і найбільш ходові. Зробила кулон, і вже безліч подібних прикрас зробила. Недавно у соц. мережі мені написала дівчинка з Шотландії. Вона купила колись мої сережки з нотами—між прозорими скельцями запаяний трохи підпалений листочок з нотками. І поїхала до Шотландії. Вона розповіла, що такого там ніде немає. Якщо вітраж—то це щось велике для інтер’єру, а прикраси зі скла викликають здивування. Ця дівчинка казала, що давно хотіла створити прикраси, де можна зберігати пам'ять про щось і завжди носити з собою як талісман. Коли я створювала ці прикраси, я, власне, і думала, що до мене будуть звертатися, щоб я вставила між склом якісь фотографії, пам’ятні квіти, записки. Але поки що до мене ніхто з такими пропозиціями не звертався.

    Що ще ти вставляєш між склом?

    Зараз це різні листочки, мереживо, нотки, метелики.. (сміється) Так, метелики—це завжди дуже складно для мене—я не можу їх вбити, а людям подобається. Всі мої метелики—вже знайдені мертвими. Заради крилець я їх ловити не можу. Але це дуже красиво.

    А як же бабка? Ти розповідала, що знайшла мертву бабку.

    Бабка є, але поки що вона чекає свого часу. Думаю над формою, як краще її запаяти.

    Нещодавно ти почала робити прикраси в новому стилі. Розкажи про цю серію.

    Серія прикрас називається «рококо», вони зовсім інші. Мені потрібно було придумати щось більш витончене, що могли б носити і жінки, не лише дівчата. Всі прикраси—з скляних камінців, оброблених мідною проволокою або мідною стрічкою. Це все треба закручувати, вигадувати якісь узори, щоб прикраси виглядали елегантнішими. Тепер на виставках до мене підходить більше жінок, підбирають прикраси під сукні, костюми на свята.


    А от що тобі подобається робити найбільше?

    Завжди подобається робити щось нове. Вставляти квіти вже, чесно кажучи, набридло. Просто на них великий попит, постійно просять повторити. Подобається робити одиничні, оригінальні роботи, які навіть не хочеться повторювати. Або підсвічники. От як останній—я в нього багато вклала, доволі довго з ним возилася, під кінець вже не хотілось його віддавати.

    А легко розставатись з виробами?

    Зараз це простіше. А от перші сережки віддавала ледь не зі сльозами. Кожна прикраса пройшла крізь мої руки, думки, в кожну вкладаю частину себе, і важко було розставатись. Зараз стала простіше до цього ставитись. Якщо почну думати, як там мої роботи, хто їх купує в магазинах, як до них ставляться, стає дійсно важко. Але по-іншому не можна. Треба нести свої твори людям, і не тільки в Києві, так що доводиться віддавати в магазини, і подальша доля прикрас мені невідома.

    Бувало, що не хочеш продавати речі конкретній людині?

    Так, бувало і не раз. Я майстер, я віддаю частину себе, і я не хочу щоб в моїх прикрасах ходила нехороша людина. На трипільському колі був випадок—до мене підійшла дівчина в напівп’яному вигляді, нечемна, все хапала, гребла.. І їй запали найкрасивіші сережки, ексклюзив. В таких випадках думаєш про себе—не бери, це не твоє. Доводиться відволікати, не продавати. Ці сережки потім купила інша дівчина, яка в них просто закохалась і ходила в них весь фестиваль. У мене є речі, які я не віддаю в магазини, а хочу віддавати сама, особисто, бачити людей, які це носитимуть.

    Буває, що не хочеш виконувати замовлення?

    Буває, але це більше стосується предметів інтер’єру. Минулої зими мені замовили ялинкову прикрасу—їжачка в тумані. Захотіли щось доволі неяскраве, з темного напівпрозорого скла—чорного, сірого, коричневого. Робила через силу, проте старалась робити якісно, адже це моє ім’я. В результаті я причепила 2 червоні ягідки йому на спину і він почав мені подобатись більше. (сміється) Людям сподобалось, а це головне. Так буває рідко, найчастіше обговорюємо, щоб і мені було цікаво робити, і замовникам подобалось.

    Ти обрала життя «вільного майстра»: працюєш в домашній майстерні, на себе. Тобі подобається такий стиль життя?

    Звичайно, подобається. (сміється) У мене немає п’ятниць, немає понеділків. Можу пропрацювати всі вихідні, а потім поїхати кудись на тиждень. Звісно, в цьому я бачу свою свободу—в мене нема рамок, графіку. Не знаю, як би я могла повернутись до життя за розкладом. Проте це постійний стрес—адже немає стабільності. Якщо продались вироби—є гроші, ні—ні. Не знаєш, чи будуть в тебе гроші, чи протягнеш цей місяць. Проте на життя, загалом, вистачає.

    Над чим зараз працюєш?

    Захотілось зробити шкатулку з засушеними квітами між скелець. Вже знайшла потрібні квіти для кришечки, а стінки будуть прозорими. Хочу зробити різні шкатулки в такому стилі—з нотами, газетами, фотографіями, щось комбінувати, може з квітковими композиціями. Треба продовжувати свої пошуки, у мене ще є багато ідей, які чекають свого часу.


    фотографії з архіву Ваврвари Паламарчук



    репортаж


    ІАМХ у Києві: черговий психоз


    Take me to the hospital!, — просив знеможений Кріс Корнер, лідер гурту ІАМХ, зі сцени фестивалю «Старе місто» у травні цього року. Колективний психоз — інакше те, що там відбувалось не назвеш. Фронтмен пообіцяв тоді приїхати до Києва. Віддані фанати чекали на цей візит чотири роки, і от, нарешті, вони тут. Перевіряю свій квиток, підфарбовую губи червоним і вирушаю на концерт у передчутті чергового вибуху.



    So long, so long you've waited in line

    На концерт іду сама—ІАМХ не популярні серед моїх друзів. У гурту не так багато шанувальників, як, скажімо, у Placebo або Muse, проте білети на концерт були повністю розпродані. Підходжу до довжелезної черги біля входу у клуб Крістал-Хол. На білеті написано, що концерт розпочнеться о 19-ій, проте о 18.45 людей тільки почали потихеньку запускати. Звичайна практика київських клубів.

    — А я йому кажу: іду на концерт ІАМХ. Він питає — що вони хоч грають? Ну як тут поясниш? Синті-поп? Дарк електро? Я йому просто сказала — класна електронна музика і крутий вокал, — емоційно розповідає дівчинка попереду. В неї яскраво-червона помада і такого ж кольору тіні на повіках.

    — Хм, якби мені так описали гурт, я б подумав, що це фігня якась, — сміються її друзі, усі з підведеними чорним очима.

    Дійсно, стиль музики ІАМХ важко визначити. Альтернативний рок, інді, відвертий поп—які тільки стилі не поєднують ексцентричні британці. Лейтмотивом їхньої творчості є теми божевілля, самотності, відчуження, втечі від повсякдення в світ ілюзій.

    Хтось починає скандувати:

    —«Аймакс! Аймакс!»

    —Ви що, дурні? Вони «Ай ем ікс»!, — обурюються досвідченіші фанати.

    — Взагалі-то треба казати «Ай ем Екс»!, — втручаються інші. Виникає суперечка.

    Журналісти постійно питають у Кріса—чому така назва? Він відповідає по-різному: інколи каже, що не міг придумати нічого кращого, інколи стверджує, що Х—це жахлива потвора, яка живе у ньому і виривається назовні на сцені. Саме у цю потвору я закохалась у Львові на «Старому місті», і саме її сподіваюсь побачити за годину.

    — Слухайте, а чого тут стояти? Там спокійно можна без черги пройти!, — каже своїм друзям хлопець позаду. — Пішли! Ми тут ще півгодини стоятимемо.

    Проте друзі хлопця виявились нерішучими, чого не скажеш про мене. Оминаю чергу, протискуюсь всередину. Біля сцени вже стоїть чималий натовп. Багато дівчат в різнокольорових фатах. Про таку деталь вони домовились заздалегідь, в соціальних мережах, де більше місяця обговорювали, в чому краще прийти.



    Протискуюсь у натовп. Червона, зелена, фіолетова фати дівчат попереду виглядають ефектно, проте заважають бачити сцену. Повільно просуваюсь уперед. Тепер притискаюсь до хлопця з нафарбованими очима і «фірмовим знаком» гурту—маленькими чорними кружечками під оком. Ворушитись не можу. А до сцени ще «рядів» 15. Починається штурханина. Користуюсь ними, аби просунутись ще ближче до сцени. І от я уже в ряді шостому-сьомому. Скандуємо «IAMX!». Затамували подих.


    This is psychosis

    І от з’являються вони. Потужна хвиля котиться натовпом і притискає глядачів у перших рядах так, що ми ледве можемо дихати. Але про те, що треба дихати, ніхто вже не думає—всі несамовито вистрибують і кричать слова першої пісні:

    We can walk into asylum! We can walk into asylum!

    Під час перших чотирьох пісень зала дійсно нагадує божевільню— і глядачі, і виконавці рухаються в одному шаленому ритмі. Фронтмен гурту Кріс Корнер носиться по сцені то з українським прапором, то з чиєюсь фатою. Клавішниця Жанін у золотій туніці диригує натовпом. Гітарист Альберто, з розфарбованим білою фарбою торсом, загадково посміхається, а ударниця Керолайн щосили б’є по барабанах.



    Один улюблений трек змінюється іншим, а темп тільки наростає. Апогеєм шаленства стає пісня Gghosts of utopia, під час якої пронизливий голос Кріса і чіткий ритм ударних змушують весь зал підспівувати і відбивати чіткий такт:

    You are drowning in the sorrow of a billion opinions
    Nobody can hear you, nobody can hear you
    This is psychosis
    ! This is psychosis!

    Вибілене обличчя Кріса з наклеєними чорними смужками під очима та яскраво-червоними губами нагадує божевільну венеціанську маску—він несамовито шкіриться, облизується, показує язик і криво посміхається. Тендітний і блідий, він одночасно нагадує і П’єро, і Едварда Руки-Ножиці, і зворушливого героя німого кіно, а інколи і графа Дракулу.



    And then the tears cried in the tear garden

    Will be for life

    Кріс вміло керує натовпом—ми ще не встигли перевести подих після вибухових Music people і Nightlife, а гурт вже грає ліричну, емоційну My Secret Friend. Голос Корнера стає вкрадливим, гіпнотичним, і я відчуваю, як розчиняюсь і зливаюсь з натовпом. Помічаю, як у дівчинки біля мене котиться чорна від туші сльоза. Гітарист Альберто роздає червоні троянди дівчатам у перших рядах. Після короткої сутички з дівчатами поруч, одна квітка дістається і мені, щоправда, втричі корортша від першопочаткового розміру. Зворушена, деякий час притискаю її до себе, потім кладу у футляр в рюкзаку—квіточка може не витримати скажених гарцювань, які почнуться після цього недовгого ліричного відступу. Лунає пісня Tear Garden. Кожну ноту музиканти роблять сильною, трагічною, і я відчуваю, що сама от-от зашмигаю носом.

    So throw your guilt religion
    To the liars and the weak

    Проте задумлива атмосфера тримається недовго—грайливий настрій Корнера бере гору, лунають динамічні акорди, і Кріс починає загравати з розігрітою публікою. Хтось кинув на сцену паперове серце—Кріс засовує його собі в труси. Він обливає глядачів водою з пляшки, кидає барабанні палички, роздягається, еротично витанцьовує і чіпляється до інших учасників гурту. Глядачі захоплені кожним рухом Кріса, і йому це явно подобається. Посміхаючись, він сідає за задній пульт, увесь зал шалено, в один голос, скандує:

    —IAMX! IAMX!

    —You are sick,—виголошує наш діагноз Кріс. Він і радий, і збентежений водночас.

    І тут стається несподіване—гітарист бере до рук мікрофон, обмотується шнуром і підходить до самого краю сцени. Він робить великий крок і стає на залізну огорожу, що відділяє нас від гурту. Альберто простягає руку—і вона опиняється у моїй. Опираючись на мене і ще одну дівчинку, він обережно «стає» на натовп. Упевнившись, що ми надійно його тримаємо, Альберто розмотує шнур від мікрофона і починає співати—мало хто знав, що у нього чудовий голос. Це виглядає фантастично—високий, широкоплечий Альберто піднісся над натовпом, його ейфорія передається всьому залу. Замилувавшись, ми ледь не впустили його, але вчасно відновлюємо баланс. Альберто обережно повертається на сцену під акорди найшаленішої пісні гурту—The Alternative.


    Втрачаючи рештки здорового глузду, відчуваючи, що це божевілля от-от закінчиться, глядачі з останніх сил насолоджуються концертом. Що було далі, сказати важко: різнокольорові плями перед очима, надривні завивання, крики, тупотіння, скандування «IAMX!», і оплески, оплески, оплески...

    After every party I die

    ...наскрізь мокра футболка і волосся, дзвін у вухах, зірваний голос, приємна втома і червона троянда у руках. От і все, що залишилось від концерту. Натовп, який ще півгодини тому був єдиним організмом, розпався і залишає спорожнілий танцпол. Ми знов повертаємось у реальне життя, проте кожен несе частинку шаленої енергії, безумства і дивакуватості, якими поділилися Кріс, Джанін, Альберто та Керолайн.


    фотографії з сайту фан-клубу ІАМХ




    репортаж

    Вільний мистецький простір в центрі Києва: буде чи не буде?


    — Та що тут страшного! Подумаєш, ночувати самій в порожньому будинку без опалення і світла, — сміється тендітна білявка Наталка.

    — Ми всі тут ночуємо по черзі. Зазвичай по дві-три людини. Треба щоб хтось постійно тут був, — додає Яна.

    От уже тиждень дівчата з однодумцями весь свій вільний час проводять у будинку на Грушевського 4Б. Їхня мета — не дати знести споруду 1883-го року під будівництво 160-метрового готелю. Зараз вони роблять усе, щоб створити у будівлі культурний центр «Н4В».

    Про невеликий дворик у центрі Києва мало хто знає. Щоб до нього потрапити, треба піднятись від Майдана Незалежності до Жовтневого палацу, і звернути на одну з доріг вбік. Далі спуститись розхитаними сходами — і ви у дворику. Коли потрапляєш сюди, перша думка — невже я все ще в центрі міста? Порожній занедбаний будинок, іржаві поручні, потрісканий асфальт. Те, що дворик «обжитий», видно одразу — на стінах висять скульптури і різнокольорові рамки з фото, малюнками, є і порожні. Цей маленький дворик немов створений для того, аби тут знімали арт-хаузні фільми і проводили андерграундні тусовки.

    Зараз на стіні будинку 4Б висить транспарант «Не дамо знести!». Громадська організація «Мистецька платформа» разом з художниками, поетами, музикантами та іншими творчими людьми і активістами сквотують будівлю задля створення у ній вільного мистецького простору, де митці могли б виставляти свої роботи, проводити творчі вечори, кінопокази. Сквотування — захоплення покинутого приміщення без згоди власника — справа ризикована. Протягом першого тижня до активістів двічі навідувалась міліція, одного разу приходили молодики з ВО «Свобода». За словами активістки Тасі Живкової, будинок має невизначений юридичний статус. Його продали будівельній компанії «Грааль», яка не поспішає зносити споруду. Юлія Бачинська, заступник голови організації «Мистецька платформа» стверджує, що Київрада не мала права продавати будинок.

    — У цій справі безліч порушень. Аби будинок не знесли, ми залучаємо митців, проводимо творчі заходи. Ми зареєстрували тут молодіжну художню організацію і постійно тут знаходимось. Словом, робимо усе, щоб тут був вільний мистецький простір.

    Ми сидимо на першому поверсі будинку. Світла немає, бо електроенергія потрібна надворі — активісти встановлюють броньовані двері. Три маленькі свічки ледь-ледь освітлюють кімнату. Холодно.

    — Ще кілька днів тому ми були на другому поверсі. Там ми провели три кінопокази, дві вечірки з живою музикою, розмалювали фресками стіни і стелю, влаштували фотовиставку і екологічну майстерню. У ній всі охочі робили корисні і гарні речі зі сміття, — розповідає Яна. — Проте на днях стався внутрішній конфлікт.

    — З будинку всі виїхали, в ньому ніхто не живе. Але тут зареєстровані ще шість громадських організацій. Є і правозахисні, і екологічні, і ще якісь. І от позавчора одна з них буквально вигнала нас з другого поверху. Поки що ми тут, далі будемо з’ясовувати і домовлятись, — долучається до розмови Олег, який щойно відірвався від зварки і зайшов на хвилинку взяти цигарку.

    — Скоро ви там закінчите? Ми чаю хочемо, і обігрівач увімкнути. І взагалі-то нам ще треба сьогодні почати стіни фарбувати, — невдоволено каже Яна, проте Олег лише знизує плечима.

    Їмо хлібну соломку — чай би і справді не завадив.

    Ближче до десятої починають сходитись люди — «Ми так, на годинку». Приходять як ті, хто тут не вперше, так і ті, хто хоче долучитися і допомогти. Гості одразу відчувають дружню атмосферу цієї холодної темної кімнатки, всідаються, беруть соломку, розпитують. Яна, вдесяте за день, розповідає новим відвідувачам про те, що ж тут насправді відбувається, що потрібно робити.

    — У мене є п’єса, хотів би поставити,—запалюється один з новеньких, Влад,—є і знайомі театральні режисери. Акторів знайти не проблема! От тільки п’єса моя ще не завершена, та і довга дуже—вона йтиме більше двох днів.

    — Як в античному театрі! —сміємось ми.

    Обговорюємо найближчі плани—у кого є знайомі фотографи, художники, скульптори, які хотіли б виставити свої роботи, які фільми дивитись на цьому тижні, хто яких музикантів покличе на суботню вечірку. А тим часом стає все холодніше. Наталка закутується в спальник. Хтось залишає їй теплі речі—раптом змерзне вночі. Ми виходимо у дворик—іскри від зварювального апарату сиплються під ноги.

    — Хоч сиділи в темряві, зате тепер сходи видно,—тішимось ми, поспішаючи до метро. Холодний пронизливий вітер шарудить сухим листям, кидає його нам під ноги.

    — От-от вдарять морози. Опалення нема, треба щось думати, — заклопотано каже один з активістів.

    — Щось придумаємо! — бадьоро відповідає йому Яна.




    рецензія

    «Створити жертву легко, а мученицю, яка звільнилась від страждань і переступила межу—ні»

    Жорстокість, на яку неможливо дивитись і від якої водночас неможливо відвести погляд. Спогади, від яких не сховаєшся і помста, яка не приносить втіхи. Людська цікавість, яка ні перед чим не зупиниться. Якщо ви просто хотіли подивитись фільм жахів—краще оберіть іншу стрічку. Якщо ж ви давно хотіли подивитись філософський хоррор—сміливо починайте перегляд.

    «Мучениці»—це той фільм, на показах якого вразливим людям може стати погано. Режисер стрічки, француз Паскаль Ложьє, не панькається з глядачами—сцени вбивств і катувань показані натуралістично, з крупними планами, літрами крові, надривними криками і плачем. На закиди щодо невиправданої звірячої жорстокості у фільмі, режисер лише всміхається. Кожен бачить те, що хоче бачити: для когось фільм—смакування насильства, прикрите псевдо-філософією, а хтось винесе мораль з цього кривавого дійства.

    Разом з «Кордоном», «Кривавими жнивами» та «Всередині» критики відносять «Мучениць» до так званої «нової хвилі французького хоррору». І справді, у Франції ХХІ ст хоррор немов перероджується, отримує ковток свіжого повітря. Знецінений конвеєром американських «страшилок» з передбачуваним сюжетом і героями з низьким рівнем IQ, жанр став сприйматись як низькопробний масовий продукт, нездатний навіть як слід налякати. Зомбі, мерці, канібали, маніяки-вбивці та інші антигерої фільмів жахів переслідують та вбивають своїх жертв, проте досвідчений глядач позіхає на переглядах і одразу забуває такі стрічки.

    Екзотичний присмак надали жанру хоррор сюжети японських фільмів жахів. Перезняті на початку 2000-х для не-азійських глядачів «Дзвінок» та «Прокляття» мали неабиякий успіх. Такі фільми вселяють у глядача ірраціональний страх перед темними силами, створюють містичну напружену атмосферу, де кожна деталь несе смислове навантаження. Проте цим фільмам бракує справжнього жаху оригіналів, жаху, від якого волосся стає дибки. Голлівудські рімейки прагнуть охопити якнайширшу аудиторію і отримати рейтинг PG-13, тому сцени, які можуть викликати шок і травмувати незрілу психіку, автори або вирізають (як було з «Прокляттям») або «пом’якшують».

    «Мучениці» поєднали ознаки слешеру (піджанр фільму жахів, де маніяк-вбивця весь фільм один за одним знищує людей за певною ознакою), японських жахів і філософської драми. Таке поєднання є і перевагою, і недоліком фільму—у нього нема однозначної аудиторії. Поціновувачам хоррорів з ріками крові і купами нутрощів ближче до кінця фільм здається затягнутим і нудним, а тих, хто міг би оцінити інтелектуальне наповнення стрічки, може відлякати відверто показані вбивства і катування у першій половині фільму.

    Стрічка починається втечею маленької Люсі зі скотобійні, де над нею жорстоко знущались. Хто і навіщо—невідомо, проте пережите в тому місці вже ніколи не зникне з пам’яті дівчини. Спогади не відпускають Люсі, і щоразу, коли вона залишається на самоті, до неї приходить мертва жінка. Засліплена жагою помсти, дівчина знищує добропорядну на перший погляд родину, стверджуючи, що вони її мучили. Але помста не здатна вилікувати психічні травми, і мертва жінка приходить знову. Сцена, коли вона спускається до Люсі зі сходів, як і образ мерця вцілому, нагадує схожу у «Проклятті». За рівнем напруженості французький варіант поступається японському, проте психологічно сцена проймає більше, адже у цей момент заціпеніння охоплює не стільки від самого образу мерця і страху, скільки від розуміння того, ким є ця мертва жінка.

    Ще більш моторошно стає, коли вірна подруга Люсі Анна розуміє, що у безумства Люсі були цілком реальні причини, і тепер дівчині доведеться пройти шлях подруги до кінця.

    Як і фільм «Дівчина напроти», де жінка з дітьми закатовує підопічну насмерть, «Мучениці» стверджує—насильство поруч. Мила сімейна пара з будинку напроти може катувати дівчат у підвалі, потім вимити руки, і вже нагорі сідати за обід з дітьми. У «Веселих іграх» Міхаеля Ханеке двоє привабливих молодиків розважаються тим, що мучать і вбивають людей. Проте хлопці немов бавились у гру «а що буде якщо метелику відірвати крила», тоді як ті, для кого мучили дівчат мали інші цілі. Керуючись фашистською логікою, люди для них—лише матеріал, піддослідні тваринки, страждання—не мета, а спосіб отримати знання. Від чого нестерпніше—від реалістично зображених сцен катувань, чи від причини, заради якої вони проводяться, сказати важко.

    Катами керує бажання знати істину, вони не божевільні і не маніяки, а поважні і освічені люди. Марати руки в крові вони не будуть, натомість ці люди чекають, коли якась з жертв стане мученицею, а те, що задля цього з живої людини доведеться зняти шкіру їх не хвилює.

    Автори стрічки змушують переживати муки разом з Анною, а також задуматись над філософією болю і страждання. Фільм з такою кількістю жорстоких сцен залишає після себе лише спокійний сум і безліч питань. Як бути, якщо над тобою знущаються і ти нічого не можеш змінити? Як винести всі випробування і не втратити глузд? І що ж знаходиться за межею життя?



    Download file "y_6efd18be.jpg"

    Comments

    /groups/20111/search/index.rss?tag=hotlist/groups/20111/search/?tag=hotWhat’s HotHotListHot!?tag=hot0/groups/20111/sidebar/HotListNo items tagged with hot.hot/groups/20111/search/index.rss?sort=modifiedDate&kind=all&sortDirection=reverse&excludePages=wiki/welcomelist/groups/20111/search/?sort=modifiedDate&kind=all&sortDirection=reverse&excludePages=wiki/welcomeRecent ChangesRecentChangesListUpdates?sort=modifiedDate&kind=all&sortDirection=reverse&excludePages=wiki/welcome0/groups/20111/sidebar/RecentChangesListmodifiedDateallRecent ChangesRecentChangesListUpdateswiki/welcomeNo recent changes.reverse5search