Tags

    Доробки Шпигунов Олександр

    «МАР’ЇНА ШКОЛА»

    Реабілітаційний центр для наркозалежних «Мар’їна школа» не так вже просто знайти. Він загубився серед старих цегляних п’ятиповерхівок, височенних новобудов та майже сільських приватних будиночків на околиці Києва. Прямо навпроти нього – крихітна дерев’яна церква. Вулиця впирається у темну стіну лісу.

    Зараз дев’ята година, я потрапив на ранкове групове заняття. Сьогодні – арт-терапія: декілька столів зсунуто докупи в центрі кімнати, на них розкладено папір, кольорові фломастери та олівці. У цій кімнаті на третьому поверсі не тільки проводять групові заняття, вона – центр тутешнього соціального життя: тут стоїть телевізор, розставлено спортивні тренажери, на стінах розвішано мотиваційні плакати та малюнки самих пацієнтів. Восьмеро мешканців «Школи» зосереджено малюють, майже не звертаючи на мене уваги.

    Це ті, хто пробув у реабілітаційному центрі достатньо довго – від кількох тижнів, до двух-трьох місяців. Новенькі, а їх іще приблизно стільки ж, поки що не беруть участь у групових заняттях. Проводити з ними інтерв’ю психолог Таня мені також не радить:

    - Вони занадто нестабільні, у них постійно змінюється настрій. Та й навряд чи вони самі захочуть з тобою розмовляти. Але можеш спробувати.

    ОЛЕКСІЙ

    Натомість ті, хто зараз сидить за столом та малює, охочі поговорити. Коли психолог каже їм, що я прийшов аби провести з ними інтерв’ю, декілька з них одразу ж «стають у чергу».

    - Я перший! – вигукує Олексій. Йому 32, і у «Мар’їну школу» він повертається знов і знов протягом останніх 12-ти років. На перший погляд – типовий «пацан», і лише окуляри у тонкій оправі змушують мене не довіряти першому враженню. Зараз він єдиний не малює, бо, каже, «не має настрою». Психолог не змушує, тим більше, що Льоша все одно бере активну участь у занятті: говорить майже без упину, жартує, коментує малюнки інших.

    Пізніше, коли ми з ним розмовляємо наодинці, Олексій дивує мене своєю відкритістю. Говорить він дуже чемно та привітно. В усіх деталях розповідає про своє дитинство:

    - У нас компанія була досить пристойна, більшість займались спортом: хто футболом, хто баскетболом. Я 12 років грав у футбол, продовжував грати, навіть уже коли вживав,– як і решта пацієнтів, Льоша намагається уникати самого слова «наркотики». Замість цього говорить просто «вживав». – І так вийшло, що одного дня всі спорт закинули та почали займатись криміналом. Ну, це модно було тоді. У нашій компанії було 16 чоловік. Ми всі спробували [наркотики] в один день. З нас 16-ти ніхто не відмовився вдруге, втретє вколотися. На той час це було... Ну, наркотик наче ставив тебе над людьми. Я навіть не можу слово підібрати... Це було потрібно! Щоб тебе поважали, скажімо.

    Тут його голос стає трохи тихішим, але він продовжує:

    – З моїх друзів на сьогоднішній день залишилось лише двоє живих. Більше нікого немає. В мене не залишилось друзів, не залишилось приятелів. Нажаль, їх нема серед живих. Може якісь одиниці, у тюрмах.

    Історії багатьох пацієнтів «Мар’їної школи» напрочуд подібні: з них майже всі, кому зараз 25-30 років, підсіли на наркотики так само, з точністю до деталей.

    – Одногрупники в інституті, більшість теж споживали. То був час такий. Не знаю, як зараз, але думаю, не так, як раніше. Дев’яності... От з 94-го по 96-ий це як цунамі пройшло. Через одного. Це страшно, - говорить про це Олексій.

    Мені важко уявити невеличкого, майже субтильного, в окулярах Льошу у вуличній банді. Особливо, коли він розповідає, що любив учитися і мріяв стати бібліотекарем:

    - У мене була задача поступити в інститут і закінчити його з червоним дипломом. Дякувати Богу, я це зробив. Хоч і споживав у цей час, але зробив. Я вчився і отримував задоволення. Отримував два задоволення: від наркотику і від навчання. Я закінчив із червоним дипломом.

    - Під час навчання також споживали? – перепитую я.

    - Так, але для навчання я час знаходив. Не було тоді проблемою дістати наркотик. Це займало 15 хвилин. Було простіше купити наркотик, ніж одяг на базарі. Не треба було витрачати день, два, три. А зараз таке є.

    - Я хотів працювати у парламентській бібліотеці, - продовжує він. - І у мене вийшло, але ненадовго. Наркотик відіграв свою роль – мене посадили.

    - І як це на Вас вплинуло?

    - Тільки погіршило. Мене не зупинили і стіни в’язниці. Я й там коловся, ще більше, ніж на волі. Це Клондайк, там ще гірше, там цього ще більше, ніж тут. І ще вільніше. Коли мене засудили та відправили в тюрму, я Вам чесно скажу, я сказав «Клас! Я цього досяг!» Я прагнув цього.

    - Чому?

    - Я, знаєте, ніколи фізичними даними не вирізнявся. Тому мені усе життя доводилось виборювати собі місце. Я мав доводити, що я не якийсь «очкарик», що я можу за себе постояти, маю право голосу, що я можу говорити, і мене почують. І коли мене посадили, я сказав «Клас! Ось тепер я покажу, хто я такий».

    Трохи неохоче Олексій розповідає хіба що про своє здоров’я.

    - У мене був момент у житті, коли я був у одному центрі, коли я на три роки у такий вакуум поринув, у свій світ, в якому був тільки я один. Я три роки не розмовляв з людьми. Взагалі. Навіть із рідними, навіть жестами з ними не розмовляв. Я не міг пробачити.

    - За що?

    - Ну, мені там здоров’я покалічили нормально. І я не міг цього пробачити. А коли пробачив, то стало легше.

    Хоча він і розуміє, наскільки йому пощастило: мало кому вдається прожити 18 років на героїні. З них уже 12 він намагається вилікуватись. Так у «Мар’їну школу» він потрапив іще в 99-му році, одразу після її відкриття.

    - Я тут пролікувався, але то було не лікування, насправді. Я тут від міліції ховався... Я у багатьох центрах був. Але це вже після 2004-го року. До того для мене наркотик був понад усе.

    Він зумів прожити без наркотиків 4 роки, але потім вкотре зірвався і тепер опинився тут. Психологи говорять мені, що це нормально, навіть добре. З першого разу не виліковується ніхто, більшість не можуть навіть до кінця пройти перший курс лікування. Але коли вони повертаються вдруге, то вже принаймні чітко розуміють, наскільки важко їм буде перемогти залежність.

    СТЕПАН

    Під час арт-терапії навпроти Льоши сидить величезний, спортивної статури Степан. Всі звертаються до нього саме так, Степан, а не, наприклад, Стьопа. Він має приємне, відкрите обличчя, малює по-дитячому зосереджено. Коли малюнки нарешті закінчено, і група починає їх обговорювати, виявляється, що він – справді душа цієї компанії, постійно жартує та сміється. А тут це не так вже й просто: кожен говорить про свій малюнок схвильовано та трохи нерішуче, дехто ледь стримує сльози. Степан свій малюнок також описує трохи зніяковіло. Усі слухають його дуже серйозно, а потім починають аналізувати: на малюнку зображено якийсь пейзаж, будинок, річку, зафарбовану синім фломастером.

    Степан «займає чергу» на інтерв’ю одразу ж за Олексієм. Я чекаю його в маленькому маніпуляційному кабінеті на першому поверсі. Тут тихо, у вікно бачу внутрішній двір, захаращений різним мотлохом: старий велосипед, якісь інструменти. У дворі стоїть буда, біля неї худорлявий сірий пес на ланцюгу.

    Степанові доводиться трохи пригинати голову, щоб пройти у двері. Коли він заходить, у кімнатці одразу ж стає ніби затісно. Тож його розповіді про те, як зі спортсмена-кікбоксера він перетворився на рекетира, повірити набагато легше. Історія дуже схожа на попередню: друзі, спорт, банди, опіум. Хіба що Степан так і не встиг довчитися в інституті: студента-юриста, капітана команди КВК засудили, коли він був на п’ятому курсі.

    - У мене якесь подвійне життя було, - розповідає він. – Одне життя – це вулиця, район, бригади, пацани, поняття якісь, ходили по базарам, гроші збирали. Ну, абищо. На сьогоднішній день, це для мене абищо, тоді це здавалось мені важливим. А друга частина життя – це інститут, КВК, молодь, сцена, гастролі. У школі я взагалі відмінником був. І ні друзі, ні батьки, ні в інституті про наркотики та кримінал спочатку ніхто не здогадувався.

    Степан також б’ється проти своєї залежності уже десять років. Кримінал залишився в минулому, він теж пройшов через багато лікарень та реабілітаційних програм.

    - Я працював арт-директором нічного клубу, працюю як МС, працюю на корпоративах. Але я ставлюсь до цього як до роботи: взяв до рук мікрофон, пострибав три години, забрав свої гроші та поїхав. Тобто я не «вишу» в клубах. Мене це напружує, коли усі «обдовбані».

    - Твоя робота в клубах не заважає тобі утримуватись від наркотиків? Коли люди веселяться навколо, не хочеться до них приєднатись?

    - Іноді хочеться. Але може оце роздратування, яке вони в мені викликають, як раз і пов’язане з тим, що я знаю, що мені хочеться, але не можна. Тому я намагаюся там не «висіти» довго. Я рідко іду в клуб відпочивати, бо для мене це більше робота. Але навіть якщо я туди і потрапляю, то з людьми, які одужують. Тобто з людьми залежними, які уже якийсь час не споживають. І ми своєю компанією відпочиваємо. Тобто там без алкоголю, без наркотиків. П’ємо чай, співаємо в караоке, танцюємо, усі тверезі, усім прикольно. Але коли я один, серед натовпу, де споживають, то мене це починає напружувати, і я намагаюсь довго там не залишатись.

    - Але я все одно злітаю час від часу, - продовжує він. - Це якісь ігри розуму. Я починаю якось соціально адаптуватись, з’являються гроші, з’являється робота, з’являється якийсь успіх. І на цій хвилі я перестаю займатись собою, своєю головою, розслабляюсь. І у цей момент проскакує думка «А може один разок? Нічого ж не буде...» Але, як то кажуть, одного разу забагато, а тисячі – завжди замало.

    ЛЕРА

    На другому поверсі «Школи» – палати пацієнтів. Зараз, опівдні, вони майже всі порожні: одним з елементів реабілітації є трудотерапія. Тож більшість десь прибирають, фарбують, лагодять цю стару та досить-таки подерту будівлю. Заглядаю у двері однієї з кімнат. Інтер’єр типовий чи не для всіх українських лікарень: старі радянські ліжка, шафа, тумбочки з погано прикрученими дверцятами. На кожній тумбочці речі, з яких намагаюсь зрозуміти щось про їхнього власника: на тій лежить книжка, на іншій – якісь солодощі, на третій, біля вікна – ціла колекція ікон усіх можливих розмірів та форм.

    Мені на зустріч трапляється усміхнена дівчина років 18-19.

    - Привіт! Ти новенький? Давно приїхав? Я тебе не бачила.

    Пояснюю, що, ні, я не новенький, я беру інтерв’ю у тутешніх мешканців.

    - О, візьми у мене!

    - Давай.

    - Тільки я зараз не можу, мені треба йти працювати.

    Проте замість цього Лера вирішує провести для мене екскурсію. Вона просто хапає мене за рукав та тягне по коридору. Лера у «Школі» менше двох тижнів. Вона з тих самих «нестабільних», про яких мені говорила психолог, тому я не бачив її на груповому занятті.

    - Тут кімната хлопців. Ось це Ігор та Женя, - у кімнаті, сидячи на своїх ліжках, розмовляють середніх літ чоловік та хлопець років 25-ти. – А це до нас журналіст приїхав, - представляє вона мене і одразу ж тягне за рукав далі.

    - А тут Володя.

    Володя, алкоголік із 30-річним стажем, зараз фарбує стіну однієї з палат. У ній порожньо, по підлозі розставлені банки з фарбами, стіни нещодавно поштукатурені. Володя виявляється неговірким, лише сором’язливо посміхається та вітається.

    Нарешті я обіцяю Лері взяти інтерв’ю завтра. Вона відпускає мій рукав та біжить кудись працювати.

    Наступного дня я повертаюсь. Лера у своїй кімнаті. Вона щосили ридає, лежачи в ліжку, поряд з нею сидять двоє інших дівчат і намагаються її заспокоїти. Вона в істериці – вчора ввечері в її тумбочці знайшли пакетик з марихуаною.

    Олександр Шпигунов

    ***

    КІНО ПІД ВІДКРИТИМ НЕБОМ

    Інтерв’ю зі Світланою Лобус, PR-директором Київського Міжнародного Кінофестивалю

    - Чому було обрано формат open-air з відкритим доступом до показів?

    - В принципі, це тільки для нас, для України новий формат. Останнім часом відомі європейські, світові фестивалі, і не тільки музичні, а й кінофестивалі, все частіше обирають такий формат – менш пафосний, більш наближений до мас, більш демократичний. І навіть більш цікавий, тому що він позбавлений отого пафосу, схилу до світського життя, а більше ставить у центрі уваги саме кіно як таке. І вся організаційна структура, все спрямовано на те, щоб якомога більше людей вільно (бо вхід до всіх кінопоказів цього року абсолютно безкоштовний) могли побачити ті кіноподії, явища в сучасному кінематографі, які їм фестиваль надає можливість [подивитись].

    - Це якось відбилось на відвідуванні?

    - Важко сказати, тому що минулорічний [фестиваль], проходив у кінотеатрах. І цього року формат, можливо, ще незвичний. Але я не можу сказати, що людей менше. Наприклад, на Софійській площі (це одна з локацій фестивалю, де проходять покази фільмів основної конкурсної програми, повного метру) три тисячі місць. І ось вчора, не дивлячись на те, що вечорами уже досить прохолодно, зал був абсолютно повний, вільних місць не було. Люди сиділи, приходили вже з ковдрами, з чайком, з термосами. Дуже класно це виглядало. Тобто цікавість є, люди ідуть, люди дивляться. І я думаю, що з кожним роком буде все більше глядачів.

    - А інші фільми, які входять в програму – короткометражки, соціальне кіно – наскільки вони популярні?

    - Так [є й] інша локація фестивалю. Безпосередньо в музеї, в Золотих Воротах, проходить показ [фільмів] конкурсної програми короткого метру і соціальної програми. Там невеличкий зал, десь сто тридцять осіб одночасно можуть там перебувати. І постійно, постійно є люди на показах. Навіть на соціальному кіно, яке у нас традиційно не користується такою вже шаленою популярністю і попитом. Але дійсно, цікавість є, і це приємно відзначати. Крім того у нас цього року дуже добре попрацювала програмна служба. Соціальні фільми дійсно цікаві.

    - А як щодо голосування глядачів?

    - Так, відмінність ще і така цього року, що фільм, який отримає гран-прі повного метру визначатимуть глядачі. Це будуть результати онлайн-голосування через наш сайт kievfilmfest.com.

    - Чому обрали такий формат?

    - А чому долю фільму гран-прі має обов’язково вирішувати компетентне журі? Нехай це будуть майстри, але [це] п’ять-сім осіб. Ми надаємо можливість не тільки широкому колу глядачів подивитись безкоштовно ці фільми, але й висловити свою думку. І обрати справді той фільм, який подобається саме глядачеві. Тому що не треба думати, що наш глядач не може оцінювати або не розбирається. Зазвичай усі кінофестивалі мають уже сталу аудиторію, і це часто люди з великою кіноерудицією, які дуже добре знаються на цьому.

    - Як відбувався відбір у конкурсну програму? Які були критерії?

    - Надходили фільми протягом відбіркового туру, більш ніж чотириста.

    - Це повнометражки чи усі фільми загалом?

    - Загалом. Було відібрано вісім до основної конкурсної програми, повного метру, і двадцять дві – до короткометражної програми.

    Окрім художньої цінності та іншого, був іще новий критерій цього року, тому що фестиваль має цікавий новий концепт – «Музика і кіно». І він позначився на тому, що до конкурсної програми фестивалю відібрано фільми з потужною музичною складовою. Це був також один з критеріїв відбору.

    - У чому ще проявляється ця концепція? Тобто, не всі ж фільми за тематикою присвячені кіно.

    - Абсолютно! Річ не тільки у тематиці, річ у тій музиці, яка органічно інтегрована у фільм, яка звучить у фільмі. Прикладом є український фільм, який буде показано завтра, у рамках основної конкурсної програми, [фільм] нашого відомого режисера Михайла Іллєнка «Тойхтопройшовкрізьвогонь». Лейтмотивом до цього фільму є музика нашого видатного кінокомпозитора Євгенія Станковича. І ця увертюра там звучить. Тобто тут мова скоріше йде про роль музики в кіно, і про фільми, які дійсно демонструють великий вплив саме музичної складової на загальне сприйняття фільму.

    - Окрім фільму Михайла Іллєнка ще були якісь українські фільми?

    - Оскільки в основній конкурсній програмі тільки вісім фільмів, це вісім фільмів з різних країн світу.

    - А у відборі українські фільми ще були чи ні?

    - У відборі – звісно що.

    - Ваш фестиваль – не єдиний великий кінофестиваль в Києві. Чи потрібно нашому місту два фестивалі і яка між ними різниця?

    - Враховуючи стан кіновиробництва і ту кількість проблем, яка є в нашій державі з кіновиробництвом, з кінопрокатом, з підтримкою, особливо молодих кінематографістів, я думаю, що чим більше буде таких-от подій, здатних продемонструвати потенціал, в тому числі й українського кіно, тим краще. Чим більше форматів різних, тим краще. Не важливо, скільки тих фестивалів. Хай вони будуть, якщо вони мають свого глядача, якщо вони всі, фактично, роблять одну дуже важливу справу.

    - У цьому році у вас також змінився президент фестивалю. Чим це було викликано?

    - На сьогодні президент фестивалю – це Ольга Сумська. Мабуть у Богдана Сільвестровича [Ступки] були причини. Не думаю, що треба це оголошувати... Ну так, у нього є особиста причина, просто стан здоров’я. І оскільки він не може так багато, як раніше, приділяти уваги [кінофестивалю], він сконцентрувався на своїх театральних проектах. У нього є проект театрального фестивалю, наскільки я знаю.

    - Зміна президента якось поначилась на фестивалі?

    - Мені важко сказати. Така поважна особистість, актор такого рівня – це для фестивалю важливо. Але чи позначилося... Я не можу сказати, не знаю, чи коректно. Я б таке питання не коментувала. Тому що це фестиваль, який взагалі не має державних коштів. Це, фактично, все за рахунок залучених коштів. І зазвичай це дуже важко. Важко було і минулого року. Я думаю, за будь-якого президента важко знаходити ці кошти і знаходити можливість реалізовувати такі проекти.

    - Наскільки мені відомо, Ольга Сумська в якомусь із інтерв’ю навіть сказала, що те, що фестиваль проводиться в форматі open-air, також було якось викликано нестачею коштів.

    - Ні, чесно кажучи, я не чула, коли вона таке казала, і сумніваюсь, що вона таке могла сказати. Тому що, власне, це була концепція. Концепція, яка була зумовлена досвідом європейським, світовим, який ми вивчали. Бо хотілось, щоб цей фестиваль мав своє власне обличчя. Фестиваль відбувається. Відбувається успішно незважаючи на усі ці складнощі, організаційні зміни, відсутність державної підтримки. І, дійсно, вже сьогодні ми маємо багато відгуків від глядача, схвальних, задоволених. [Новий формат фестивалю -] це незвично, люди здивовані, але все одно бажають успіхів. І я думаю, це лише перший крок. Фестиваль відбувся, і це дуже добре.

    - У вас також є програма для студентів. Можете розповісти про неї?

    - Так, дуже цікавий проект. У межах фестивалю існує така собі творчо-виробнича майстерня. Режисери, які працюють на фестивалі, які привезли свої фільми, або просто як Валерій Ужерегі, наш відомий молдавський режисер, взялися опікуватись проектом майстер-класів. Є така фестивальна практика, але частіш за все люди просто збираються, діляться досвідом, спілкуються. Як нібито творча зустріч. І далі від цього зазвичай справа не йде.

    У нас цього року зовсім інший концепт. Реальні студенти, відібрані синопсиси кіно на тему «Любов і музика». І сім студентських груп працюють на тому обладнанні, з тими технічними можливостями, які надав фестиваль, за допомогою тих режисерів, майстрів кіно, що відбулися. Вони працюють з їхньою допомогою, відбулися зйомки, зараз вони вже монтують. І двадцять другого [вересня], в день закриття фестивалю, будуть показані ці короткометражні стрічки, які вони зняли протягом фестивальних днів, за допомогою майстрів.

    Більше того, дуже важливим є те, що на цьому справа не закінчується. Тобто, не просто показали, сказали «Добре, молодці» і забули. На основі цих стрічок буде змонтовано повноцінний повнометражний фільм. І Київський Міжнародний Кінофестиваль планує презентувати цей студентський фільм на європейських кінофорумах.

    Олександр Шпигунов

    ***

    ХІРУРГІЯ БЕЗ НАРКОЗУ

    В Україні знову заборонили використовувати наркоз для тварин.

    Обмеження на використання знеболювального «Кетамін» у ветеринарній медицині вступає в дію з першого жовтня. За словами лікарів, під час операцій на тваринах цьому препарату практично немає альтернатив – лише він достатньо безпечний, ефективний та недорогий. Проте з січня цього року «Кетамін» занесли до переліку психотропних речовин. І тепер, щоб використовувати його, необхідно отримати спеціальну ліцензію.

    Більшість ветеринарних клінік досі не мають такого дозволу через складність бюрократичних процедур, а також через дуже жорсткі вимоги щодо зберігання та використання препарату. Зокрема «Кетамін» має зберігатися у спеціальному сейфі, в окремій кімнаті, яка має броньовані двері, не має вікон (або вікна в якій, принаймні, заґратовані), стіни якої мають щонайменше 50 сантиметрів у товщину. Власники ветлікарень кажуть, що устаткування такого приміщення коштує від 20-то до 50-ти тисяч гривень. Така ціна для більшості лікарень є абсолютно не підйомною.

    На сьогоднішній день лише 24 з понад 1500 українських ветеринарних клінік отримали ліцензії. Решта не мають змоги надалі проводити хірургічні операції і тому знаходяться під загрозою закриття. Або ж використовують інші знеболювальні, які можуть викликати побічні ефекти і коштують набагато дорожче, ніж «Кетамін» (ціна флакону «Кетаміну» становить до 50 гривень, а його найдешевшої альтернативи – від 700). Відповідно і вартість операцій, у яких використовують ці ліки, зростає. Необхідність переобладнання лікарень згідно з новими вимогами також підвищує ціну ветеринарних послуг. Таким чином постраждають від цих нововведень не тільки лікарі, а й клієнти ветлікарень.

    Більшість ветеринарів вважає, що нові правила використання «Кетаміну» є занадто жорсткими. Наприклад, у багатьох країнах Європи цей препарат також є основним ветеринарним анестетиком, але для його купівлі достатньо ліцензії на ветеринарну практику. В Україні він також ніколи не був у вільному продажу. Ветлікарні і раніше закуповували його централізовано, у аптеках він продавався по рецептах. Саме аптеки, а не ветеринарні клініки, називають основними розповсюджувачами «Кетаміну» та його аналогів серед наркозалежних.

    Обурюються жорсткими мірам заходами не тільки лікарі, а й прості громадяни. Адже не зовсім логічною виглядає ситуація, коли через невелику кількість людей, які споживають «Кетамін» як наркотик, страждає решта суспільства. Подібна доля раніше спіткала й популярний та недорогий антисептик – марганцівку. Брунатного кольору порошок, який раніше можна було знайти чи не у кожному українському домі, кілька років тому теж раптом перетворився на протизаконну психотропну речовину. Зараз, як і тоді, створюється враження, що усі ці заборони – лише намагання влади створити ілюзію бурхливої діяльності у галузі боротьби з наркоманією.

    На сьогодні, через п’ять днів після введення заборони на «Кетамін», більшість ветлікарень все ще не поспішає отримувати ліцензії та сподівається щось змінити. Держкомітет з контролю за наркотиками, в свою чергу, обіцяє прислухатись до думки лікарів та спростити отримання дозволу, принаймні для невеликих клінік.

    Олександр Шпигунов

    ***

    ЖІНКИ КОНСЕРВАТИВНОЇ АРАБСЬКОЇ КРАЇНИ ЗМОЖУТЬ ГОЛОСУВАТИ

    Король Суадівської Аравії Абдулла в неділю 25-го вересня виступив з промовою, у якій пообіцяв, що жінки в його країні отримають право голосу в 2015 році.

    Жінки зможуть обирати та бути обраними у місцеві ради, а також ставати членами консультативного органу при королі – Меджлісу аш-Шури. Найближчі вибори відбудуться цього року, протие взяти участь у них жінки ще не зможуть. Вони отримають це право під час місцевих виборів 2015-го року.

    Лише половину членів місцевих рад обирають громадяни країни (при чому чоловіки також отримали це право лише в 2005-му році). Другу половину муніципалітетів, усіх членів Шури, а також Кабінет міністрів призначає король. І місцеві ради, і Шура мають обмежену владу за режиму абсолютної монархії, тому критики стверджують, що обіцяна реформа не вирішить усіх проблем з правами жінок.

    Навіть після реформи саудівські жінки не матимуть права ставати членами Кабінету міністрів. Окрім політичних свобод, вони позбавлені права подорожувати, погоджуватись на медичні операції, працювати без дозволу чоловіка, не можуть водити автомобіль. Ці обмеження накладено на них не світським законодавством, а релігійними законами Шаріату. Проте покаранням за їх порушення може стати арешт або навіть побиття батогами.

    Іншими країнами, в яких обмежують політичні права жінок, є Ліван та Об’єднані Арабські Емірати. А у Брунеї та Ватикані практично відсутнє виборче право і для жінок, і для чоловіків.

    Олександр Шпигунов

    ***

    КІНО НА ВУЛИЦЯХ КИЄВА

    На Софійській площі відбулася церемонія відкриття третього Київського міжнародного кінофестивалю (КМКФ). Покази фільмів з конкурсної програми відбуваються тут же, під відкритим небом, і продовжуватимуться до четверга, 22-го вересня.

    Цього року саме глядачі обиратимуть переможця конкурсної програми серед повнометражних фільмів: на офіційному сайті фестивалю відкрито голосування, де кожен може підтримати фільм, який сподобався найбільше. Відбувається конкурс і серед короткометражних фільмів (показ яких, до речі, відбувається у будівлі Золотих Воріт), але переможця серед них обере традиційне журі. Окрім коротко- та повнометражних фільмів, які змагаються за перемогу, на фестивалі представлені ретроспективи кінокласики, а також, завдяки співпраці з ООН, картини соціальної тематики. Вхід на всі сеанси вільний.

    Олександр Шпигунов

    Comments

    /groups/20111/search/index.rss?tag=hotlist/groups/20111/search/?tag=hotWhat’s HotHotListHot!?tag=hot0/groups/20111/sidebar/HotListNo items tagged with hot.hot/groups/20111/search/index.rss?sort=modifiedDate&kind=all&sortDirection=reverse&excludePages=wiki/welcomelist/groups/20111/search/?sort=modifiedDate&kind=all&sortDirection=reverse&excludePages=wiki/welcomeRecent ChangesRecentChangesListUpdates?sort=modifiedDate&kind=all&sortDirection=reverse&excludePages=wiki/welcome0/groups/20111/sidebar/RecentChangesListmodifiedDateallRecent ChangesRecentChangesListUpdateswiki/welcomeNo recent changes.reverse5search