Tags

    Доробки Бриних Ярополк

    Діти за колючим дротом

    Прямую по автомобільній дорозі на виставку фотографій «В обличчі кожному історія своя». На зустріч мені проїжджають машини, водії сигналять та кричать, аби я вийшов на свою доріжку. Але шлях для пішоходів перекопаний, рух забороняють попереджувальні стрічки та сердиті будівельники: «Ми тут работаєм! Нє відна, штолі?!». Тому, не зважаю на сигнали автомобілів та тримаю курс до будинку на розі Притисько-Микільської та Фролівської вулиць. Саме там, під егідою дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) відбувається показ фотографій дітей, які перебувають у колоніях для неповнолітніх.

    Всередині будинку майже пусто. Крім мене та фотографій, які висять на стінах, лише дві людини. Один – чоловік, який сидить за ноутбуком та щось переглядає, – мабуть, організатор. Інша – жінка середнього віку, яка без особливого інтересу розглядає фотки. Вона досить скоро покинула виставку. Її, напевно, не дуже зацікавили підлітки, які «сидять» у колонії.

    Проглянувши декілька фотографій, розумію, що потребую допомоги когось, хто більше розбирається в житті дітей у колоніях. Мені не вкладається в голову, що там робить, наприклад, гарно вдягнена вагітна дівчина на фоні чистенького парку. Чи хлопчина, який розмальовує статуетки, що він їх, судячи з усього, виліпив сам.

    - Чи можете розказати мені про когось із дітей, які зображені на цих фотографіях? – запитую в організатора.

    - Ні, на жаль. Я нічого про них не знаю. Вам би з фотографами поговорити…

    - А вони будуть сьогодні?

    - Ні. Їх точно не буде. Але радо допоможу з ними зв’язатись, - та простягає мені візитівки.

    Трішки розчарований вирішую продовжити свою самостійну екскурсію. Над однією з фотографій висить велика табличка з якимось текстом. Спочатку я не звернув на неї уваги, незважаючи на її значні розміри.

    «Колонія, колючий дріт. Ще якийсь рік тому я про це знав зовсім мало. Хіба що з пісень Висоцького і Розенбаума. Думав, що вся ця екзотика лише в кіно. А якщо в житті, то не у моєму. І от, чотири роки і один місяць позбавлення волі. Важко подумати, а прожити їх тут важче в стократ.

    Все частіше задумуюся над питаннями: хто я? Навіщо я прийшов у це життя?»

    Це виявився уривок із твору «Мій шлях до істини» учня 11-Б класу загальноосвітньої школи Бережанської виховної колонії. Недалеко від таблички висіла й фотографія колонії, огородженої колючим дротом. Чесно кажучи ці картини та тексти зовсім збили мене з пантелику. Я ж бо чекав побачити неповнолітніх злодіїв, бандитів та наркоманів. А побачив абсолютно протилежне – дітей, які вчаться, здобувають професію, працюють. Тобто, на вигляд звичайнісінькі люди, єдина різниці – з тієї чи іншої причини, вони потрапили до виправної колонії.

    Розумію, що потребую пояснень. Через контакти, які мені дав працівник виставки зв’язуюсь спочатку із працівниками ЮНІСЕФ, а вже потім із фотографом.

    Михайло Коришов, так звати людину, яка зробила всі ці фото, спеціалізується на соціальній фотографії. Він зі своїм колегою відвідали п’ять українських виправних колоній, щоб показати життя дітей.

    Набираю номер його телефону. Коришов досить швидко піднімає слухавку. Дещо здивований моєму дзвінку, але все ж погоджується розповісти про свою роботу.

    - Розповідати потрібно, мабуть, на конкретному прикладі спілкування з цими дітьми. Наприклад, був я у Бережанській колонії для неповнолітніх, що у Самборі. Там зустрів одного хлопця, який, здається, за крадіжку сидить. Він грає на баяні й дуже красиво грає. Ми з ним розговорились. Родом він був із Ялти, часто виступав там на набережній. Він питав мене, навіщо потрібна нотна грамота, для чого її вчити? Мене це дуже здивувало, бо він же так гарно грав! Я йому сказав, що вона потрібна для того, щоб записувати його твори. А він відповів: «Так я і без грамоти можу зібрати та відтворити свою музику». Також розповідав мені про свого батька. Казав, що дуже вдячний йому за те, що все дитинство навчався в музичній школі.

    Вийшовши з виставки, я довго думав. Ось вийдуть на волю ці підлітки, сформовані в умовах таких колоній. Що буде з ними? Чи прийме їх суспільство? Чи не буде їм на волі жити ще складніше через тотальну недовіру та ставлення, як до зеків? Та чи правильне й справедливе таке ставлення народу до цих дітей? У таких розмовах із самим собою я майже завжди знаходжу якусь відповідь. Цього ж разу всі ці питання залишились для мене відкритими.

    Ярополк Бриних


    Коли людина стає володарем часу

    Український прозаїк Тарас Антипович презентував у Києві свій новий роман «Хронос». Виданий він у дорослій серії «А-БА-БИ-ГА-ЛА-МА-ГИ» та розповідає про майбутнє, в якому люди придумали нову зброю масового чищення – пістолет-хрономат. Цей пристрій може відібрати в людини весь її непрожитий біологічний час, вичистити її, та перекинути його іншим. Попри те, що дія роману відбувається у вигаданій країні, читач з легкістю може впізнати в ній Україну.

    У понеділок ввечері я вирушив до Книгарні «Є», щоб відвідати презентацію роману Антиповича. На той момент більшу частину його книги я вже проковтнув, був у захваті та чекав на цікавий захід.

    Бредучи по холоду від Золотих воріт до пункту призначення та, обдумуючи недавно прочитане, зловив себе на думці, що час від часу починаю пильно вдивлятися в обличчя перехожих та озиратися на всі боки, ніби чекаю на напад та «чищення». Ці зачатки манії переслідування загострювалися ще й тим, що попри вечірню темінь в центрі міста чомусь не горіли ліхтарі. Але часу замислюватися над такими проблемами та їхньою доленосною вагою не було – вже запізнювався на десять хвилин. Тому, відкинувши обережність, пришвидшився й через декілька хвилин опинився біля книгарні.

    Щоби потрапити в середину довелося трохи поштовхатися – було навдивовижу людно. А із конференц-зали вже лунав голос Тараса:

    - Отож, дорогі глядачі, півжиття нашого друга перекочувало в оцю малесеньку машинку, яку я тримаю в руках, – продовжив Койфман. – Тобто хрономат увібрав тридцятип’ятилітній заряд біочасу…

    «Він уже читає свою книжку», засмутився я. У глибині душі я сподівався, що початок презентації затягнеться.

    Зала була переповнена. Люди, більшості з яких ще не поталанило прочитати роман, ловили кожне слово Тараса.

    - … Усе зненацька вийшло з-під контролю. І владі нічого не залишалося, як визнати, що на вулицях іде громадянська війна, тільки замість кулеметів діють хрономати. І війні цій немає кінця, бо жадоба часу безперервно підживлюється проминанням самого часу, і ніхто ніколи не насититься триванням молодості, і ніхто не зречеться бажання зупинити свій біологічний вік у точці розквіту. Влада не змогла впоратися з цією війною. Тоді вона почала на ній наживатися.

    Пролунали оплески. Тарас завершив читати перший розділ своєї книги та був готовий відповідати на запитання майбутніх читачів і слухати їхні рефлексії.

    Жіночка з розкуйовдженим волоссям, що сиділа в першому ряду та уважно слухала й стежила за всім, що відбувалось, була однією з перших, хто почав розпитувати про роман. В руках вона крутила щойно придбаний та, як виявилось, оперативно підписаний автором примірник.

    - На обкладинці книги, там де чоловік п’є із пісочного годинника… Кольори годинника підібрані так, що утворюють прапор України. Це була ідея художника чи ви разом так задумали?

    - Ого! Я й не помічав, – засміявся Тарас. – Дуже добре, що ви це побачили. Ми не домовлялися із Єрком, напевно він сам так сприйняв роман, тому й вирішив певним чином натякнути на Україну. Але домовленості не було – це точно.

    Наступні півгодини глядачі жваво розпитували Антиповича про приховані смисли роману, про його намагання та прагнення чогось навчити людей. Про вплив античної літератури та кількість прочитаних книжок. Питали навіть чи не антиглобаліст Тарас, що критикує технологічний прогрес.

    - Чи можете ви передбачити майбутнє роману? Що з ним буде? Можливо порівняти з вашими попередніми книжками

    - Я впевнений, що майбутнє буде гарне. Це, на відміну від моєї попередньої книжки «Тіло і доля», Богоугодний роман. А Богоугодні речі не можуть мати поганої долі.

    Попри масу охочих продовжити спілкування з Тарасом, презентація виходила на фінішну пряму.

    - На форумі видавців я зловив був Віталія Жежеру та попросив його прочитати мій роман. Після того, я попросив його прочитати зі мною та Іваном Малковичем розділ на презентації, з чим він радо погодився.

    - Але ми, на жаль, не мали змоги потренуватися, – додає Малкович. – Тому будемо імпровізувати.

    Після завершення читань, слухачі обліпили автора з усіх сторін, просячи в нього розписатися на їхніх примірниках книжки. А як тільки Тарас вирвався з кола нових шанувальників своєї творчості, то з друзями та родичами одразу вирушив до розташованого поблизу книгарні бару. Потрібно ж було відсвяткувати успішний захід! А поки на нього чекали, один із відвідувачів вихваляв Івану Малковичу Тараса, та казав, як же йому пощастило видати таку книжку.

    - Та я знаю. Справді пощастило, - погоджувався Іван.

    Ярополк Бриних


    «Щастя – це гармонійна рівновага в тріаді моїх цінностей: творчості, сім’ї та бухла»

    Михайло Бриних – письменник, літературний критик та публіцист. Пише він у жанрах, які не надто популярні в Україні – хоррор, кібер-панк та шахи. Останній його роман «Хліб із хрящами», що побачить українського читача цієї осені, також виділяється із усієї маси української літератури. Адже розповідає він про постапокаліптичну Україну, яку поглинула навала кровожерливих зомбі. Але замість обговорення доробку Михайла, ми поспілкувалися з ним про його улюблені шкідливі звички, митців та філософські погляди.

    «Героїзм – це річ, яка руйнує чоловіка зсередини більше, ніж інші його вади чи переваги»

    - Які людські чесноти ти цінуєш найбільше?

    - Обмеженість. У всьому. У пристрастях, розумі, смаках, усіх проявах життя. Це єдина річ, яка дозволяє людині залишатися моральною.

    - А які, на твою думку, якості найцінніші для чоловіка?

    - Відсутність героїзму, здатності на геройський вчинок. Це, в принципі, відповідь за Вєнєчкою Єрофєєвим, бо найбільше в чоловіках він цінував відсутність героїзму. Героїзм – це річ, яка руйнує чоловіка зсередини більше, ніж інші його вади чи переваги.

    - Що ж тоді найцінніше для жінки?

    - Жінці важливо мати всі свої інстинкти збереженими в тваринному вигляді. Щоб вони були якомога менше порушені цивілізаційними нашаруваннями.

    - Яка ж тоді твоя головна риса характеру?

    - Тааак… Це вже питання зі сфери психоаналізу. Мені важко відповідати на такого типу запитання, бо я абсолютно не схильний до саморефлексій і ніколи не задумувався над своїми сильними та слабкими сторонами. Я взагалі вважаю, що це нікому не потрібна справа. Кожна людина народжена тим, ким вона є. І, за великим рахунком, вона не здатна ні до яких змін. Стосовно ж себе це сказати важко, бо в будь-якому разі буде брехня. Тобто, вийде або те, що я хотів би видати за своє, привласнити, або те, що я хотів би приховати.

    - В чому ти бачиш своє істинне щастя?

    - Щастя воно є… Або його нема. Щастя дане людині у відчуттях. А відчуття дуже погано пояснюються матеріальними причинами чи об’єктивними спонуками «Я щасливий тому-то й тому-то». Щастя, як і будь-які гострі психоемоційні стани, - безпричинне. Хоча, напевно, щастя – це гармонійна рівновага в тріаді моїх цінностей. А тріада ця може бути сформульована, наприклад, як творчість-сімя-бухло.

    - А нещастя тоді відсутність творчості, сім’ї та бухла?

    - Так. Це будь-яке порушення гармонії в цій трійці основ. Це як сидіти на табуретці, яка стоїть на трьох ногах. Коли одна з них починає підкошуватись, відповідно виникає відчуття якоїсь невпевненості. Ти фігово сидиш на цій табуретці й вона не дає відчувати тобі це щастя.

    «Кава й цигарки – це комбінація»

    - Про алкоголь ти згадав, а яку ж роль виконують цигарки?

    - «Кава й цигарки – це комбінація» - (сміється, - авт.). Це ті речі, без яких я не можу обходитись. Так, коли я говорю «бухло», то можна розуміти це ширше, як шкідливі звички. Бо я дуже люблю і ніколи не хотів розлучатися зі своїми шкідливими звичками. Кава-цигарки-бухло – це теж своєрідна така тріада (дуже мені подобається число «три»). До того ж, у надмірних кількостях, бо тільки так вони можуть принести заспокоєння.

    - А бухло-цигарки-кава, вони переважують інші частини твоєї тріади щастя чи перебувають із ними у рівновазі?

    - Щастя це як сплав. І як сплав може бути розщеплений на окремі метали… я в металургії не дуже розбираюсь… в теорії лиття. Але я не впевнений, що кожен міцний сплав можна роз’єднати, тому я переконаний, що все воно мусить існувати разом.

    - Який твій улюблений алкоголь та чим ти найбільше любиш його заїдати? Якщо любиш, звичайно.

    - Улюблене бухло від сорокаградусного й вище. Ну й заїдається воно по-різному. Якщо заїдається. А взагалі бухло - це окрема й велика тема, яка заслуговує на увагу. У нас із Вячеком Криштофовичем давня ідея написати спільну книжку. Щоправда не про бухло, а про бодуни. Тобто не про злочин, а про покарання.

    - А ти розділяєш його на вранішній, вечірній, обідній?

    - Ні, я до цього ще не доріс. Наскільки я уявляю, алкоголізм має в собі певну шкалу посвячень. Такої глибини посвячення, щоб розрізняти вечірнє та вранішнє бухло в мене ще немає.

    - А чи залежить алкоголь від оказії?

    - У мене є одна така риса, з якою я колись намагався боротися, але вирішив, що ну його в баню. Мені не подобається, коли я потрапляю у велику компанію незнайомих мені людей. Тому, щоб більш-менш адекватно все сприймати, я намагаюся якомога швидше уритись. Бо інакше воно все нервує, дратує, відчуваєш великий дискомфорт. Плюс, спілкування із людьми мене страшенно напрягає.

    «Коли якийсь чувак рубає зомбака на шматки, певною мірою хочеться відчути цей момент тактильно»

    - Ти хотів коли-небудь бути кимось іншим?

    - Так я постійно хочу бути кимось іншим. В принципі - це професійна хвороба кожного, хто пише. Літераторів зокрема. Вся література постає від того, що людина не просто хоче бути кимось іншим, а хоче залізти в його шкуру, довідатись, як воно. В тому числі - це бажання, хоч воно вже не збудеться, змінити професію, спробувати щось інше.

    - А коли ти писав свій останній роман про зомбі, ти уявляв себе мисливцем на мерців чи жителем світу зомбі?

    - До певної міри так. Я не вірю, що можна написати роман, в якому всі герої або будуть вигаданими, або списаними з когось. Як правило, завжди є якісь домішки. Кудись ти щось своє домішав одне, кудись інше. Тому всі герої є частково моїми проекціями. Коли якийсь чувак рубає зомбака на шматки, певною мірою хочеться відчути цей момент тактильно. Не даремно Юкіо Місіма колись казав в інтерв’ю, що якби він не був письменником, то став би вбивцею. В цьому щось є, насправді. Письменництво виконує певним чином компенсаторну функцію, відтворюючи ситуації, в яких ти хотів би побувати, але ніколи не зможеш. Принаймні шансів на це мало.

    - Які ж тоді твої улюблені письменники?

    - Розіб’ю їх на класи. Улюблений прозаїк Тарас Антипович. По-перше, тому що він геніальний прозаїк. По-друге, тому що він мій кум, а в мене більше кумів письменників немає. Це також комбінація, як кава та сигарети. Улюблений поет – Едгар По, бо він єдиний геніальний поет, який був ще й геніальнішим прозаїком.

    - Підемо ще далі, як щодо художників та композиторів?

    - Художник – Ван Гог. Позаяк це єдиний художник, який не побоявся реалізувати в житті те, що реалізовував у своїх картинах. Маю на увазі, що він відрізав вухо спочатку собі, а вже потім намалював це. Ван Гог зробив божевільний вчинок, але по-своєму дуже чесний. А композитор… Важко вибрати. Нехай буде Моцарт. Це той випадок, коли ти не облажаєшся навіть тоді, коли ти так не вважаєш.

    «У країні хамство вибудуване у цілу вертикаль. Від президента до останнього колгоспника»

    - Де би ти хотів жити, якщо не в Україні чи Києві, чи локальніше – не у своєму будинку?

    - Однозначно, що я не хотів би жити ніде за кордоном. У мене атрофований цей інстинкт подорожей, мандрів, пізнання нових світів… хоча мандри ще можливі. Але жити в іншій країні, іншій культурі… для мене це неприйнятний варіант. Хоча, що далі, то більше хочеться жити при землі. Відчувається певна міграція із урбаніста до селюка.

    - Які людські вади ти сприймаєш найлегше, а які найважче?

    - Найлегше – брехня, бо брешуть абсолютно всі. Сварити людей за брехню – те ж саме, що критикувати пісок за надмірну кількість піщинок. Найважче… я навіть і не знаю. Напевно, хамство. Хоча ця відповідь ситуативна, бо в країні хамство вибудуване у цілу вертикаль. Від президента до останнього колгоспника. Тобто, якийсь передозняк зовнішнього хамства спонукає до такої відповіді.

    - Які твої улюблені літературні персонажі?

    - Тяжко визначити. Персонаж мусить бути переконливим. Таким, щоб ти міг дуже чітко його побачити та відчути всередині себе. Тому в голову приходить Раскольніков. Бо кожен має в собі цього Раскольнікова, який здатен вбити старушку, але не кожен здатен на таку глибину покаяння, як у Достоєвського. Саме цим він для мене важливий.

    - Чи є в тебе герой чи героїня серед реальних людей?

    - Немає. І це суто одне з небагатьох релігійних переконань винесених з юності. Це одна із заборон даних Богом – не мати кумирів, ідолів.

    - А можливо раніше були, в юності?

    - Та я взагалі цього слова ніколи не розумів. Я ніколи не розумів для чого ганятись за автографом. У мене було велика бажання побачитися та поговорити з Єгором Лєтовим, але не тому, що я вважаю його своїм кумиром. Просто його творчість була важливою для мене й мені просто хотілося його побачити та поговорити. Хоча є фотка з ним, але й та випадкова, бо якийсь чувак хотів із ним сфотографуватися, а я просто в кадр потрапив.

    «Гітлер теж винищував людей і це погано, але особисто мене це не зачепило»

    - Чи є якісь історичні особи, які викликають у тебе звірячу огиду?

    - Ленін.

    - Ленін?

    - Так. Він на першому місці. Винятково через його політику винищення духовенства. Просто це стосується сімейного досвіду. Гітлер теж винищував людей і це погано, але особисто мене це не зачепило.

    - Який твій душевний стан на дану секунду?

    - Задоволений та комфортний.

    - Який твій улюблений вислів чи приказка?

    - Ого… Напевно, «У семи няньок дитина без ока».

    спілкувався Ярополк Бриних


    Мовчання – це дія, Інтернет-зустрічі – правопорушення

    До такого висновку прийшли білоруські народні обранці, вносячи зміни до Закону Республіки Білорусь «Про масові акції».

    На закритому засіданні Парламенту Білорусі в середу прийняли зміни, які стосуються проведення масових акцій. Відтепер, популярні серед населення країни мовчазні акції або ж флешмоби вважаються пікетом. Їхнє проведення передбачає отримання дозволу від відповідних органів державної влади. Ба навіть більше, будь-яка більш-менш масова зустріч, організована з допомогою інструментів мережі Інтернет, вважатиметься пікетом. Тому, збираючи друзів на зустріч через Facebook, слід очікувати появи міліціонерів. Вони відтепер мають повне право втручатися в такі «акції», а їхніх учасників чекають адміністративні покарання – штраф або арешт.

    Депутати білоруського Парламенту запевняють, що ці зміни не суперечать демократичним принципам. Вони впевнені, що в США та в країнах Євросоюзу діють суворіші правила. Обранці також не відкидають можливості внесення змін у конституцію країни, які стосуватимуться свободи зібрань громадян.

    Прийняття закону, ймовірно, спровокувала липнева мовчазна акція в Білорусі. Організована через мережу Інтернет, вона зібрала тисячі протестувальників в Мінську та інших містах. Одних тільки затриманих було більше, ніж півтори тисячі. Тоді дії білоруської влади викликали жорстку критику опозиції та лідерів іноземних держав. Але закон, що легалізує дії, які критики вважали протиправними та недемократичними досі не викликав реакції міжнародної громади.

    Ярополк Бриних


    Українські солдати не проститутки!

    Міністерство оборони України стверджує, що скандальний сюжет, відзнятий журналістами «1+1» про солдатів-проституток, – наклеп та провокація.

    В новому випуску програми «Гроші» журналісти «плюсів» показали, наскільки легко купити українського солдата. Як виявилось, достатньо якихось п’ятисот гривень для того, аби боєць із дозволу свого керівництва провів ніч будь-з-ким та будь-де. Та Міністерство запевняє, що солдати в армії вчаться обороняти свою країну. Ніхто не змушує їх займатися проституцією.

    В Міноборони переконані, що телевізійники, женучись за сенсаціями, з допомогою красивих дівчат намагалися спровокувати солдатів до розмов про інтимні послуги за гроші. «Це все брудна нісенітниця», – оборюються в міністерстві.

    Проте військова прокуратура Київського та Дарницького гарнізонів уже почала розслідування справи та запросила в телеканалу всі матеріали, які використовувались в даному сюжеті.

    Ярополк Бриних


    Ветерани, на штурм!

    Мітинг пільговиків, який пройшов у Києві двадцятого вересня, мало не переріс у взяття Верховної Ради.

    Декілька тисяч пільговиків зібралися вчора біля ВРУ, аби висловити своє обурення діяльністю народних обранців. Незадоволення людей викликав законопроект, який суттєво зменшує соціальне забезпечення учасників бойових дій, шахтарів, вчителів та інших малозахищених категорій населення. Серед демонстрантів була велика кількість людей у камуфляжі. Переважно це були колишні афганці та ліквідатори аварії на ЧАЕС. Із гаслами «Ганьба!» мітингувальники оточили Раду та через деякий час розпочали її штурм. Бійці спеціального підрозділу «Беркут» змогли відбити наступ ветеранів. Але депутати вирішили не ризикувати та закрилися в приміщенні Ради допоки не вщухнуть емоції.

    До речі, днями у Верховній Раді в першому читанні прийняли законопроект про заборону носіння камуфляжу та використання державних символів.

    Comments

    /groups/20111/search/index.rss?tag=hotlist/groups/20111/search/?tag=hotWhat’s HotHotListHot!?tag=hot0/groups/20111/sidebar/HotListNo items tagged with hot.hot/groups/20111/search/index.rss?sort=modifiedDate&kind=all&sortDirection=reverse&excludePages=wiki/welcomelist/groups/20111/search/?sort=modifiedDate&kind=all&sortDirection=reverse&excludePages=wiki/welcomeRecent ChangesRecentChangesListUpdates?sort=modifiedDate&kind=all&sortDirection=reverse&excludePages=wiki/welcome0/groups/20111/sidebar/RecentChangesListmodifiedDateallRecent ChangesRecentChangesListUpdateswiki/welcomeNo recent changes.reverse5search